Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олег Попович підвів голову.
— Погане пишуть, дядьку. Розганяють наших.
— Німець?
Той кивнув головою, і раптом його прорвало:
— Не сподобалося їм, що газета повторювала: «На Україні — по-вкраїнському!» Не сподобалося! Та цього ж не може бути! Якщо вони хочуть, аби ми були їхніми братами, то не повинні таке робити.
Олег розпалився й вимахував руками до Архипа Івановича, той же дививсь на нього з-під кущуватих брів не блимаючи.
— Вони цим відштовхнуть народ, українців у їхній визвольній місії!
Старий Архип знову викашлявся й докинув:
— Казали, землю роздаватимуть назад, а теперки шо: вп'ять колихтів?
Максим засовався, блимнув на батька — знову на куксу! — й одвернувсь:
— Ви, тату, базарних балачок не розводьте. Зараз війна, і німцям треба якнайбільше хліба. Після війни колгоспів не буде.
— А шо ж буде? Оддадуть землю дядькам, еге?
— Ми б і з цими колгоспами змирились, коли б німці тільки ставилися до нас по-дружньому, — відповів замість Максима Олег Попович.
Але старий Нетреба затявся:
— Каеш, даси землю, то давай, а не крути!
І ляснув себе здоровою рукою по коліні, мов поставив крапку.
Але хлопці мовчали, і він додав ще одне, певно, давно вже вирішене:
— Хоч би хто прийшов, а кожне гне своєї: дай. Хоч ригни, а дай!
Очевидячки, це було все, що він мав повідомити, бо тут-таки підвівся, зняв із гвіздка на одвірку свій латаний-перелатаний кожух, накинув опаш і вийшов, аж у хаті заклубочився білий туман морозу. Надворі заскреготів під Архиповими ногами пересохлий сніг, і в кімнаті запала тиша. Тільки незмащено цокали на стіні дешеві ходики та притамовано зітхнула Нетребиха. Вона давно вже звикла не втручатись у чоловічі розмови й нишкла, звісивши ноги з Максимового ліжка.
— Слухай, Нетребо, — прошарудів Олегів голос, і цей тон здався Максимові таким дивним, що він здригнувся. — Що б ти сказав, коли б завтра тобі довелося боротись... із німцями?
Очі його були широко розплющені й він увесь перехилився до Максима. Той не знав, що відповісти, і напружено мовчав, тоді спромігся на вимучену посмішку:
— Ви дуже імпульсивна людина, Олегу. У даному разі ви робите з мухи слона.
Він думав про Поповича. Ця людина ще за першим знайомством новела з ним дивні розмови. Кажуть, ви дуже любите німців? Щось подібне спитав його Попович того вечора, коли вони зустрілись на гулянці у Ганни. Такі балачки дуже тхнули провокацією, і Максим намагавсь уникати їх. Але тепер запитання було поставлено руба, і годиться щось відповісти. У вухах і досі дзвеніло те прочитане, хоч і жодним з них не вимовлене вголос: у редакції відбулось очищення від зрадницьких елементів. Хто ж зрадник? Оцей лисий тридцятип'ятирічний чорнявець, який домагається відповіди, чи, може, сам він, Максим Нетреба? Чи понурий і відлюдькуватий заступник начальника поліції Афіноґен, якого Максим так і не запам'ятав на прізвище? Або Ганна Базилевич?
Максимові згадався той вечір, коли стало відомо про взяття Києва. «Ми мусимо радіти», — сказала тоді вона, але голос у неї чомусь не бринів радістю. Чи це йому тільки здалось?
— Я буду по той бік барикад, де б'ються за Вкраїну! — аж тепер відповів Олегові Максим і розізлився на самого себе. Вийшло занадто патетично й вишукано, хоч він над усе в житті не терпів паперових гасел і трибунних вигуків. Людина мусить розмовляти по-людському. Він хотів додати ще щось, але надворі знову заринів сніг, і до хати увійшов батько.
Олег одягся, кинув усім «Бувайте здорові!», тоді згадав про газету, повернувся до столу, але роздумав і тільки відсунув її вбік. І чомусь почав прощатися з усіма за руку.
Після того, як причинили двері й за вікном утихло скавуління кроків, стара Явдоха виглянула у вікно, далі відійшла до дверей і здалеку спитала в сина:
— Чого він, Максимочку, ото таке балакає? А як почують? Не доведи Господи, свята діво Маріє со младенцом...
Хлопець нічого не відповів, а старий Нетреба гримнув на Явдоху:
— Сиди, ото! Не бабиного розуму діло, кау.
Цю приказку полюбив був останнім часом і Кастусь Матусевич. Особливо часто повторював він її тоді, коли нам ніяк не щастило зв'язатися з дружиною начальника табору Потапова — Надією, щоб спробувати продати їй Кастусевого самородка.
— Гaвapiу я — не бабьега ума гета дела...
А чийого — він того й сам не знав до пуття. Перед смертю Диякон відкрив йому таємницю, нібито головбухша Надія Потапова скуповує в зеків самородки, але як із нею сконтактуватися — того не відкрив. Яким Литовченко намагавсь обережно розвідати, хто з бригадирів нашого бараку має до неї доступ, але всі спроби виявились марними. Вище від рядового бухгалтера ніхто з них не сягав, та й бухгалтерів цих набирали з-поміж нашого брата-каторжанина.
Лише десь на початку червня, коли на південних схилах почали танути сніги й долини перетворились на суцільне болото, я сам несподівано вийшов на жаданий слід.
Через весняну повінь роботи в нашому відвалі припинились, нас трьох приписали до бригади канавокопачів. Бригадиром тут був здоровезний грузин із сокироподібним носом і великою лисиною на все тім'я. Його звали Папашвілі. Я думав, що то його прізвище, й тільки згодом з'ясував, що то звичайна барачна кличка: Папа Швілі.
Він мав звичку, розмовляючи з тобою,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.