Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Тиша вибухнула реготом. Чи то напруга була надто висока, чи то уявити собі Ореста в ролі Мойсея було смішно, та Ритина витівка видалася дотепною і цікавою.

— Ой, Рито, більше так не роби! — Мар’ян від реготу аж присів. — Ти нас так інвалідами поробиш — порвемо кишки від сміху.

— Правильно, мала! — Віка витирає сльози, що проступили від сміху. — Господи, з якою серйозною міною вона про те кольє… А ми й не туди, куди ж вона хилить!

— Рита має цілковиту рацію. — Наталка вже пересміялася. — Ми тут, бо така воля богів, і нема чого гризтися тим, що було призначено статися ще тисячі років тому. Справді, ходімо обідати.

Ніч підкралася якось зловісно і невідступно, накочується сірими хвилями туману, що клубочиться за вікнами, химерно звиваючись. Здається, тисячі м’яких лап безсило тиснуть на вікна і скляні двері. Десь там, далеко, кричить нічний птах, розтинаючи тишу своїм моторошним покликом. А коли стихає, то тиша стає ще нестерпнішою.

Вони сидять у холі. Крісел вистачило на всіх. Вони розвернули крісла так, щоб сидіти обличчям до скляних дверей і вікон-вітрин. Сьогодні вони повинні зазирнути в очі своїм страхам. Вони так вирішили, бо скоро настане час Великого Нічного Полювання. Вони зсунули крісла, всілися і взялись за руки.

З туману виринула невеличка постать і забарабанила долоньками по склу.

— Пустіть мене, будь ласка! За мною женуться! Я заблукала — і за мною хтось женеться!

Це дівчинка років десяти. Маленька худорлява постать, тонкі, майже прозорі ручки, розкішне каштанове волосся кучерями спадає їй за плечі. І великі сумовиті очі — світлі й прозорі, сповнені страху і прохання.

— Впустіть мене! Мені так холодно! Пожалійте мене, впустіть!

Семеро непорушно сидять у кріслах. Вони твердо знають: Ті, що приходять уночі, вже не є людьми. Чиїсь руки хапають дівчинку, і вона кричить від жаху, а в її шийку вгризаються ікла. Голівка її відкинута, очі згасають.

— Ми не впустили дитину — і її вбили в нас на очах! — Віка б’ється в істериці. — Що ми наробили? Ми не впустили ту малу, а вона ж так просилася, так кричала…

— Припини істерику, ідіотко, — Рита сердита, аж люта. — Ти що, не розумієш? Нам тиснуть на психіку. Зараз ще Катя з’явиться.

— Тіпун тобі…

— Ви всі помрете! Всі помрете! І я вип’ю вашу кров, я приведу вас до Нього, і він вгамує свою спрагу…

— Наврочила таки.

Катине обличчя бліде і страшне. Вона стоїть у дверях, та не може зайти. Тому вона просто дивиться крізь скло, і в очах її спрага та лють. Навколо очей залягли чорні тіні, в зіницях спалахують червоні вогні.

— Вона й до того не була красунею, а зараз просто огидна, — Ліка підводиться. — Не знаю, як ви, а я піду спати. Ця вистава нудна і одноманітна, режисер — нездара, акторський склад нікуди не годиться, а Катя в ролі Касандри досить непереконлива. Дайте мені гнилий помідор — і я шпурну його в її пику.

— Ліко, як ти…

— Що, Віко? Як я не боюсь — ти про це питаєш? Я боюсь, але знаєш, я вже втомлююсь. Скоро я звикну до наших нічних красунь і перестану боятися. Ми, власне, всі звикнемо.

Вони піднімаються сходами і розходяться по кімнатах. Аліна вмощується під ковдрою, спраглі Мар’янові уста торкаються її плеча.

— Припини. Глянь туди.

У вікно зазирає Катя. Вона вже нічого не каже, не стукає, вона просто дивиться у кімнату, і Аліна розуміє, що вона все бачить. Але Ліка має рацію, всьому є межа. І страхові теж. Тому вона обіймає міцну шию Мар’яна, ховаючи в нього на грудях обличчя, і засинає.

Золтан вже все для себе вирішив. Він не хоче бачити ні Мілену, ні старого цигана. Власне, він хоче тільки одного: замкнутись у спальні й послухати, що скаже Хенхенет. Мабуть, тепер це буде якраз вчасно.

Спальня темна й запліснявіла, та Золтанові байдуже. Він зачиняє двері і сідає на ліжко. Темрява струменіє, обтікає його, та він знає, що невразливий для Тих. То що там торочить Хенхенет?

«Вони прийшли від первісного Хаосу, від Темряви. Вони присвячені Хаосу. Вони — інші, і Ті, хто з Ними, — прокляті. Вони плодять собі подібних, випиваючи їхню кров. Тих, що з Ними, вбити легко. А Їх смерть — в руках Долі і Темряви. Той, хто здіймає руку на Них і Тих, що з Ними, чинить справу, вгодну богам».

— Отже, це Ані — присвячений Темряві? — Золтан задумливо дивиться у вікно. — А Мілена вразлива… Я повинен повернути Мілену туди, де вона й має бути, інакше навіщо б стара жриця гризла мені голову! А власне, чому вона взагалі причепилася до мене?

— Бо ти присвячений Тоту, йолопе.

Голос Хенхенет прозвучав так ясно, що Золтан здригнувся і заозирався. Але скрізь порожньо. Темрява густа і пахне пилом та пліснявою. Десять віків минули, як один рік! Є від чого збожеволіти.

— Отже, мене прийняв Тот? Бог-павіан, меткий і цікавий? Це честь, — Золтан дивиться в очі місяця, що зазирає у вікно. — Хенхенет, ти ж була жрицею Баст, верховною жрицею в храмі Бубастіса. А Обранці, кому присвячені вони? І як так сталось, що я все бачу? І ніби аж пам’ятаю, як