Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Прикро в сніжному царстві, але й розважно, часом навіть весело. Щохвилини якась картина: то дядько по вуха вгнався, й з лопатами біжать рятувати; то брови комусь понамерзали так, що нічого не бачить – треба над вогнем відморожувати; то зарізали пилку, що ні витягнути, ні різати, а сосна широка в чортів обхват (людина не обійме), то затягнули балана так, що ні вперед, ні назад – давай дорогу прочищати (різати дерево, топтати сніг).

До роботи всі ставилися гірше, як по-казарманському, аби день до вечора. Не вірили, щоб міст збудувати не то до «половодья», а до кінця нашого речинця кари. За цілий день кожна група присувала по два балани.

Під вечір зраділи несподіванці. Від нашого пункту згори спускалась довга валка. Покинули балани й вибігли на шлях. Конвоїр лаявся, штурхав прикладом, та не помогло. Ми стояли й жадібно очікували, хто йде, чи нема земляків. Побачити знайомого, почути свіже слово, новину – коштувало багато. Етап зрадів не менш від нас, передні прискорювали ходу. Ще в кількох кроках пізнавали та перегукувались:

– Здоров, Васюк! Не здибав Змієнка?

– Він хворий, залишивсь на пересильнім.

– Ну, як робота, Буратинський?!

– Чудесна. Завтра вдосвіта покуштуєш.

– О, Загурський! Ви самі? Не знаєте, де більше наших?

– Розбили, сукини сини, усіх. Германович на 6-м, Юраша на 7-му здибав. Плакав гірко. Тікав за мною. Догнали й побили тяжко.

– Хто білоцерківці, обізвись!

– Я білоцерківської округи, – озвався наш дядько Бойко, – або що?

– Не знали Лугового? Замерз дорогою, скинули на 10-м. Може знаєте адресу – сповістіть додому рідним, бо й знать ніхто не буде.

– А гей, пропав… от… царство небесне… – перехрестився дядько Бойко. – А ви ж?

– Давольна, давольна оглядіваться. Хватіт! – погукували конвоїри.

– І отець Слухаєвський сюди?! Ну як Бог милує?

– Та ще. От тільки вуха й ноги поморозив. Я вашого земляка на 9-м бачив. Там і Клим Поліщук.

– Я їх здибав на 6-м. Пишіть, нам недалеко. Старайтеся навідатись. Ми ж сусіди…

Довго ще перекликувалися та дивились услід етапові. Сум обгортав. Коли ж вертатимуть їх назад? Який то буде поворот? Чи хоч третина вернеться живими, здоровими?..

– Чаво носи панаспускалі? Берісь за работу, – приганяв конвоїр. Сьогодні нам попався не конвоїр, а собака. Кілька разів він чіплявся до мене, бо під вечір я зовсім з сили вибився.

Пізно прийшли додому, мокрі до рубчика, зморені до нестями. Сушитись, чи спочивати: руки болять, ноги ломить, тіло все дріжить. Ліг, попросивши Буратинського взяти мою пайку та відморозити.

Надійшов староста й заявив: «Хто почувається хворим, ставай у чергу по 10 чоловік». Прибув лікар на пункт.

О, ще та черга. Де її нема? Скільки вона часу забирає, як вимордовує в’язнів! Вийти на двір, випорожнитись – годину в черзі стій, заходиш з провірки – півгодини чекай у хвості, за ложкою каші – в черзі чекай, за хлібом – також, навіть здати чи одержати сокиру, води напитись – стій у черзі на морозі, на снігу, мокрий, змучений, голодний.

Вийшов я в чергу. Там стояло не 10, а чоловік зі 40. Гадав, що на цілу ніч, але лікар справлявся швидко. Термометра не мав, ліків теж і відпускав негайно: розплющить око, загляне в рот, дасть порошок, а секретар за цей час запише прізвище, й авдієнції кінець.

– Мені, гражданін лікар, ноги ломить.

– Прийміть порошок.

– Я бік застудив, зігнутися не можу.

– Випийте порошок, пройде.

І так кожному одна рецепта – порошок. Сміялися ми з таких оглядин та лікування. Коновал, а не лікар. Був це приватний фельдшеришка – кубанець з Катеринодара. Добрих лікарів не було серед каторжан. Щоб замазати чимсь очі – у нас, мовляв, і медицина поставлена, – прислали цього доморослого «лєкпома» (лікарського помічника). Та й лікувати не було чим. Найголовнішого й найпотрібнішого – йоду – ні каплі, самі порошки, та й то лише чотирьох властивостей.

Побачив я, що шкода час гаяти, й вийшов з черги. Перехопив дві ложки каші (вдимілої, як і вчора) й ліг. Ота ще чортова провірка. Став, грішним ділом, крутити, щоб як її спекатись. Проходив коло нар староста. Він зо мною познайомився ще другого дня коло снігу і знав, що маю сало.

– Как дело, учітель? – питає.

– Кепсько, – кажу, – хворий.

– Жаль, что ти поздно с работи прішол. Падісківалі почтальона – почту носіть на 10-й пункт. Прогулочка, правда, падходящая – 25 верст туда й обратно, но всьо же легче, чєм балани таскать. Єдят падводи, прісєсть іногда можно.

– Шкода, – жалкував я. – Хоч 50 км тьопати кожного дня не солодко, але звик би. Все ж лекше, як у снігу купатися.

– Но нічево. Что-нібудь для тєбя падіщем. Я как захачу – всьо сделано. Всєм пунктом заправляю фактіческі я. Нет лі сальца?

Сам не їв, тримав на чорний день, а «начальству» мусів відчинити коша.

– О, у тєбя, брат, белья много! – липнув він до коша. – Каптьором (магазинєром) ти мог би бить? Отпусті парочку бєлья.

Чи був би я «каптьором», чи ні, а пару білизни віддав, щоб «начальство» не гнівалось. На його протекцію не покладався, бо знав, що завдатки бере він у кожного. Не ховаючи навіть цієї «взятки», він крикнув:

– Вилєтай на проверку. Бистро, пулей. А ти, – звернувся від до мене, – лєжі. Здесь засчітаю. Днєвальниє! Новий бальной. Не трогать єво.

На повірку не пішов і ліг, але заснути не міг. Мокре пальто не гріло. До півночі стояв над печею й сушив. Ніч видалася ще менша.

20 лютого.

Прокидався знемощілий. Довго вовтузився зі взуттям. Тітчин дар – спідничина порвалась геть, ще й чобіт тріснув на зап’ятку, як натягав, певне спік, коли сушив. Щоб не ступати голою ногою в сніг, відірвав шмат рядна, частину дав Гудзеві. Ноги виглядали як копиці, зате було тепло.

Особливо радів Гудз. Його черевики полопали цілком. Жаль стискав, дивлячись, як він пальцями поблискував, а йому смішки:

– Однак помреш, як не одягайся, – розважав себе й інших. – Не візьме холод, – голод зломить. Викрутишся від цих двох – медвідь задушить. Його минеш – мушка заклює літом. Як і від неї відмахаєшся – з досади згинеш. Ото ж, чи є чого жахатись?

Звикали не жахатись: чи комусь баланом ногу скрутить, чи руку мотузом до кістки ошмуляє, чи світить хто грішним тілом на морозі, чи щось страшніше. Гартувались скоро на усевлонській землі.

Весь день тягали балани. На роботі не сталося нічого, лиш Трохимчукові притиснуло коло сосни кожух, й відскочила вся пола. Кляв, сміявся, як пришивав. Був добрий конвоїр, і скоро пішли додому не поспішаючи.

На пункті сумна новина. Одному з лісорубів зломило ногу, другого придушило, а третього на смерть забило. Принесли мертвого на друках і поклали за шатром. Вийшли всі зустрічати першу жертву «ісправітєльних работ». Батько забитого – татарин Тохматулін Хайрулла припав над сином, ламаючи руки. В’язні