Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

тягли за машиною, поки криком зійшов. Так нікого й не найшли. Спитаєте, звідки звісно, що татари? А хто? Або татари, або бандерівці. Бандерівців у нас тут, на Югі, нема. Значить, татари. Та і яка нормальна людина буде кидать аркана з машини на живу людину? От сказали б мені, например: «Кинь, Ревміре, аркан на людину!». Ага. Так я б і погодився! А якби й погодився, то що? Усе одно ж не попав би… Ну, це теж було ще до мене — до того, як я сюди приїхав. Тоді бандітізм був у всій страні. Про це мало хто зна, а ми, сотрудніки общественного порядку, знаємо. Тепер — зовсім інша річ. Бандітізм ми перемогли. Хоча…

Ото мене поночі на страхи різні тягне. Сто років про ці случаї не згадував, а тут… Може, і справді десь у наших краях нечиста сила живе? Недаремно ж кажуть…

Ну, ладно, я ще не член партії, але був комсомольцем. Я все розумно: нема ніякої нечистої сили. Але ж усі знають, що є такі баби-шептухи. Коли лікарі вже нічим не можуть помогти, люди несуть хворих до баб. І ті спасають. Кого хочете спитайте. Це ж не те, що хтось один, якийсь ворог, щось таке розповідає. Це ж усі знають. Значить, є якісь такі знання. А Вольф Мессінґ! Це ж у нас, у Радянському Союзі, були його концерти! Ладно, я не був на них. А люди ж були! Він же справді присказував будуще, читав мислі — це все було… А якщо це все є, то чого ж нечистої сили не може бути?

Бабки ж коли вишіптують, то так і кажуть: «Наврочено». Чи там «пороблено». Тобто ж є якась темна сила, яка все це наврочує та пороблює! Думаю, наша власть іще повернеться до цього вопросу. Не надо, щоб усі вірили. Але використовувать у комуністичному строітєльстві — треба. Лічить хворих, наприклад. Або присказанія іспользувать. Якщо, наприклад, щось погане точно станеться, нада до нього готовиться. Якщо він каже (ну, не обізатільно Мессінґ — хто завгодно), що буде там… землетрясєніє десь у Середній Азії чи там на Далекому Сході, то можна ж укріпить дома, вивезти людей із самих опасних районів, підігнать медицину… Думаю, наша власть іще повернеться до цього вопросу. Обізатільно.

Нарешті на вулиці пусто. Ні одної живої душі. Усі вже по хатах. А Свєтки як не було, так і нема. Я запалив спічку і подивився на часи. Скоро дванадцять. Ну! Що ж це за мать, яка дозволяє малолєтній дочці шастать у таке врем’я чорт зна де? А потім у больницю — підпільний аборт робить. І ще й думають, що про це ніхто не знає. Ага! Не тільки міліція знає, а й багато хто ще. Просто роздувати скандал не хочеться. Нікому це не нада.

Аж ось я побачив темну тінь, що спускалася до мене з боку Пісків. Місяця в небі не було, зірки теж кудись поховалися — мабуть, повернулися ранкові хмари, а я тут, під деревом, і не помітив. Людина йшла швидко, та я навіть не міг роздивитися: чоловік чи жінка. Тільки, коли вже до дерева оставалося кілька шагів, я зрозумів, що це — молодий хлопець. Наче трєзвий, іде твердо і прямо, наскіки це возможно, — бо ж під ногами пісок і рівчаки, вимиті дощами. Мене він не помітив, а я його не взнав.

Коли він пройшов, я трохи вийшов із-під гілля, щоби подивитися на Клубну, а там!.. Аж двоє наближаються до Свєткиної калітки. Ех, прозівав! Ну, вдвох вони туди не зайдуть — там мати. Значить, один зараз піде. Може, й добре, що прозівав. А поки думав про це, вони минули Свєткину калітку й пішли далі — до мене. Я знову тихенько відступив до стовбура.

А більше нікого й не було. Тут вам не город, аби прогулюваться по Советской. І Свєтки не було. Коли я знову подивився на часи, був уже час. І я пішов додому крізь завивання й гавкіт псів і сук. От вам і Свєтка. Тепер я на всі сто увєрєний, що кури — це її рук діло.

Розділ 11

Я так і не зрозумів, що мене розбудило: чи завивання Тобіка, чи те, що мій малий ударив мене ногою по нозі. Зазвичай він дуже спокійно спить, не буцає мене. А тут… Йому снилося одоробло. Я розумів, що він зараз почне кричати, проте ще сподівався, що ні. Не будив. Мій малий то згортався калачиком і дрібно тремтів, то раптом розкидав руки й ноги і важко дихав. Крик от-от мав зірватися з його вуст, але щось його стримувало, — він боровся.

Тобік надривався, завивання його були просто панічні, розпачливі. Йому взагалі ніхто не міг допомогти.

І раптом Юрчик знесилено випростався в ліжку, геть мокрий від поту, задер голову й, не розплющуючи очей, полегшено розсміявся. Потім потягнувся крізь сон до мене, тицьнувся ряшкою мені у плече і затих. Я обережно вкрив його своїм простирадлом (його вкривачка була хоч викручуй), обійняв його й почав без нагадувань чухати йому спину. Він знову захихотів, але я бачив, що це все — крізь сон.

Тобік іще двічі вискнув і також заспокоївся. А потім — через хвилину — зайшовся лютим гавкотом. Куди й подівся його розпач!

Ми так і заснули з малим — обнявшись. Спав він міцно, не крутився і не буцав мене. Ех, нам би поспати вранці, та батьки про нічні Юркові жахи нічого не знали, тому вже о сьомій ранку батько завів звичну пісню:

— Вставайте! Вставайте! Хлопці, вставайте!

Ну, от скажіть мені, чому неділя повинна бути найгіршим днем?

Чому саме цього дня ми не можемо виспатися? Що, море висохне?

— У дев’ять там на базарі нічого робити! — роздратовано гримів батько.

О!

— Свіжу рибу продають зранку! Вставайте, в машині доспите!

— Вовка, Юрка! — підспівує мама.

Чого туди їхати, якщо в машині — спати?

Юрка прокинувся. Трохи відсунувся і поглянув на мене з подивом: що за ніжності, мовляв. Тоді я прочитав на його обличчі згадування сну. Він тихенько засміявся:

— Тікало, аж перекидалося.

— Хто? — не зрозумів я.

— Одоробло, — пояснив він. — Я його з пістолета розстрілював — воно й утекло. Як ти мені сказав.

Це така подяка. Усе одно добре: це вже досягнення.

— Треба вставати, — сказав я йому тихо. — Бо вони зараз знову заведуться, як учора.

Ми вже відчинили ворота,