Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якщо Зою Андрієві вдалось заспокоїти, то заглушити власний внутрішній голос, який просто волав про небезпеку, в нього не виходило. Весь вечір, спостерігаючи за дівчиною, яка мирно спала, час від часу схлипуючи від пережитої істерики, Чорний думав про те, що ж він упустив важливого. Що пройшло повз нього, і чого йому варто боятись?
Він прокручував в голові ранкову розмову з Віктором, і все ніяк не міг збагнути, що таке знаходилось в Сьомому регіоні такого, про що знав його брат, але про що не здогадувався сам Андрій.
Нарешті цей важкий день закінчився і йому також можна було нормально розслабитись. Бачить Бог, йому також потрібно було відпочити. Зручніше умостившись біля притихлої Зої, Андрій на хвильку прикрив очі, заховавши їх в згині ліктя, так аби жоден промінчик світла не потрапив.
Та сон все не йшов. Постійний діалог в його голові не бажав завершуватись.
— Не можеш заснути? — Тихе питання від Зої застало його зненацька. Андрій був впевнений, що дівчина спала.
— Ні. — Так само тихо, як і вона, відповів їй чоловік.
— Це через мене? Тобі дискомфортно? — вона піднялась на ліктях уважно глянувши на нього. Через те, що в кімнаті було темно Чорний не бачив її обличчя, але йому було достатньо того, що він відчував її.
— Зовсім ні. — Спробував пояснити дівчині Андрій, але не сказав більше нічого. Лише погладив її волосся, яке вже трохи заплуталось.
— Тоді в чому справа?
— Ні в чому, маленька. Не хочу аби ти цим забивала собі голову. — Здавалось Зоя не наполягала на відвертостях. Та й Андрій не бажав ділитись думками.
— Лада на мене сердиться? — Пригнічено запитала дівчина.
Так от що її турбувало? Андрій нахилив голову вбік, відкриваючи собі кращий огляд на дівчину.
— Ні, вона точно не на тебе сердиться. Вона теж через таке проходила. Ревність у Фіолетових у крові.
— Сміючись промовив чоловік, бо хотів хоч якимось способом змусити дівчину посміхнутись.
— Мені здалось, що вона досі тебе ревнує. — Пробурмотіла дівчина, і зніяковівши уткнулась обличчям в подушку.
— Тобі лише здається. — Впевнено відповів їй Чорних, зручніше влаштовуючись поруч, і закинув руки собі за голову. Так в нього точно була гарантія, що він не потягнеться до дівчини. Навіть кінчиками пальців.
— Чому ти такий впевнений? — Донеслось до нього приглушене Зоїне бурмотіння. Він набрав трохи більше повітря в легені, розуміючи, що Зоя або забула, або пропустила повз вуха все, про що вони говорили раніше.
— Я теж відчуваю її емоції, Зоє. — Прокашлюючись, дівчина таки глянула на Чорного, усвідомлюючи почуте.
— А, точно. — Вона запустила руки в те нещасне волосся, намагаючись розплутати його власними руками. — Невже немає ні краплини ревності?
Дівчині здавалося дивним таке одкровення чоловіка. Вона не уявляла, як йому жилось, відчуваючи, що жінка, яка мала бути тобі ідеальним партнером, ніколи не кохала тебе.
— Вона скоріше ревнує тебе. До мене. — Зізнався їй Андрій.
— Та ну. Бути такого не може. Не можу ж я їй подобатись. — Наївно розмірковувала Зоя, чим змусила Чорного знову розсміятись. Таку теорію він ще не чув.
Зоя здивовано подивилась на нього, поки він від сміху перевернувся на живіт, приглушуючи його.
— Що не так?
— Ти їй не подобаєшся. — Почав Андрій, але й досі виглядав веселим. — Точніше, не в тому плані, в якому ти могла б подумати.
— Тоді я нічого не розумію. Ревнують ж тих кого люблять.
— То твою сьогоднішню ревність можна вже сприйняти за щиросердне зізнання? — Не втратив можливості підколоти дівчину чоловік. ЇЇ щоки, він був впевнений, набули червоного окрасу.
— То зовсім інше. — Ніяковіючи, відповіла вона.
— Та звісно. Ти дуже схожа на Ладу молодості. Думаю вона відчуває за тебе відповідальність. — Сильно притискаючи очі мовив Чорний.
— Вона теж сирота?
— Ні. В неї є батьки. — Зізнався Андрій. — Але іноді здається, що краще не було б.
— Вони її кривдили? — Поцікавилась дівчина. Їй було цікаво дізнатися про життя тієї, що врятувала її. До моменту їхнього знайомства з Андрієм.
— Вони не прийняли те, що їхня дочка виявилась фіолетовокою.
— Хіба ж це від неї залежало? — Обурилась Зоя, обіймаючи себе руками за плечі. Ніби захищалась.
— Я радий, що ти це розумієш. Що відношення до певної касти не залежить від людини. Просто так генетично склалось.
— Лада теж пішла з дому? — Закрутилась на ліжку Зоя. Жінка їй цього не розповідала.
— Вони її вигнали. Мати була з Червоних, а батько… — Чоловік на секунду замовк, згадуючи того чоловіка. — Тюхтієм, от ким він був. Не зміг захистити доньку.
— А твої батьки? Вони прийняли те, що ти Чорний? — Дівчина розгладжувала простирадло, на якому було безліч складок через те, що вони не спали.
— Моїх батьків вже давно немає, Зоє. — Ковтаючи слину мовив чоловік. — Залишились тільки ми з Віктором.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої очі, Валерія Оквітань», після закриття браузера.