Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Може, й так, — задумливо мовив Ітан, але зразу ж із колишньою гіркотою знизав плечима. — Зрештою, вже пізно, пропала моя робота. Не знаю, коли трапиться якась інша.

Ґвен підійшла до столу, міцно стиснувши в жмені чотири п’ятдесятидоларові купюри, аж зіжмакались у кульку.

— Це має зарадити, — сказала дівчина й швидко кинула кульку на стіл.

Ітан не встиг ні рушитися, ні слова сказати, а Ґвен по-дитячому вибігла з кімнати, торохнула дверима й побігла вниз сходами до машини, що чекала.

У «Рейнбов рум» було чудово. Підлога пливла в небі, й два оркестри розривали веселку на безліч кольорів перед жадібними очима Ґвен. Під фаховою дівочою опікою розвіялась архаїчність танцю англійських хлопців, і якщо досі юні американки відчували, що в їхній поїздці чогось бракує, то цей вечір відшкодував увесь брак. Було весело гукати до Діззі «ціп-ціп» і вдавати, що ось-ось для неї замовлять пташиний корм. Ґвен розвеселилася, дізнавшись, що Педдлар Тенбрук завжди до її послуг і надсилатиме їй листи з Англії до кінця весни. Все було весело…

— Про що ти думаєш? — спитав її Педдлар.

— Про що? — Ґвен повернулася до дійсності. — Якщо хочеш знати, то скажу. Думаю про цього молодого таксиста. Він дуже хотів вступити до коледжу Вільямса. А тепер він опинився без роботи й, мабуть, сидить у своїй кімнаті та горює.

— Зателефонуймо йому, — зразу ж запропонував Педдлар. — Скажемо, щоб прийшов і підтримав нам компанію. Ти сказала, що він хороший хлопець.

Ґвен задумалася.

— Ні, це не найкраще, — мудро, не на свій вік, розсудила вона. — Цілком певно, що в нього важкий час і таке запрошення не допоможе. Облишмо.

Ґвен почувалася щасливою й трохи дорослішою. Подібно до всіх дітей її покоління, вона сприймала життя як своєрідну гру випадку, мішок із призами, з якого береш те, що можеш узяти, й ні в чому не можеш бути певен. Перлина, яку знайшов батько, не була перлиною, а розвага цього вечора трапилася завдяки тому, що Ґвен наткнулася на шкурки двох південноамериканських гризунів.

За кілька місяців Ґвен уже й не пригадала б, які мелодії грав тоді оркестр, зате запам’ятала іншу перлину, яку нанизала на свої чотки, хоча, звичайно, й не уявляла її в такій формі — скоріш відчувала тріумфально, з домішкою провини, що в житті щось та й відклалося. Про це вона не сказала Діззі. Нікому не сказала. Дівчата ніколи нічого не починають самі, правда ж? Перлина й хутро трапилися випадково, але зовсім не випадково Ґвен задля Ітана пожертвувала свою подорож до благословенних островів. Зробила це зі співчуття, так глибоко схованого в душі, що годі було признатися про нього Діззі. Та й взагалі будь-кому.

Передмова до оповыдань «Пальці вгору» та «Прийом у дантиста»

«Пальці вгору» і «Прийом у дантиста» — це варіативні версії (з різними закінченнями) оповідання, яке згодом, значно змінене, опубліковано під назвою «Кінець ненависті» в «Кольєрзі» 22 червня 1940 року. Згодом Фіцджеральд ствердив, що колись хотів написати роман про Громадянську війну в США. Ці оповідання та п’єса «Боягуз», яку він написав ще підлітком, свідчать про те, що автора все його життя цікавила війна.

Усі три оповідання походять безпосередньо від Френсісового батька — Едварда Фіцджеральда (1853–1931). Вважалося, що він навряд чи вплинув на життя і творчість сина, та 26 червня 1940 року той написав своїй двоюрідній сестрі Сесі Тейлор: «Чи читала ти моє дуже слабеньке оповідання, надруковане в “Кольєрзі” кілька тижнів тому? Воно цікаве тільки тим, що засноване на родинному переказі про те, як Вільяма Джорджа Робертсона підвісили за великі пальці в Глен-Мері — чи то пак у Локаст-Гроуві? Тьотя Еліза сказала б». Робертсон доводився двоюрідним братом Едвардові Фіцджеральду, сусідував із ним і справді був одним із партизанів Джона Сінґлтона Мосбі під час Громадянської війни. Сам Едвард народився в Гленмарі-Фармі, штат Мериленд, недалеко від плантації в Локаст-Гроуві, також званому Магрудер-Гаусом, побудованому в 1773–1781 роках.

Не раніш ніж у січні 1931 року Фіцджеральд написав від руки кілька сторінок, а на першій помістив заголовок «Смерть мого батька». Згодом їх розірвано наполовину, а тоді склеєно стрічкою докупи. Наприкінці тексту — кілька спогадів:

«Четвертого липня, коли мені було сім років, я втік із дому й провів день із приятелем у грушевому саду + повідомили поліцію про те, що я пропав; коли ж я повернувся, мій батько, за звичаєм дев’яностих років, відшмагав мене по задку, а тоді дозволив вийти на балкон і подивитися на нічний феєрверк; а мої штани й далі спущені + задок болить + вчуваю серцем, що він цілком правий. Потім, побачивши на батьковому обличчі жаль, що так сталося, я попросив його розповісти мені історію. Я знав, про що вона буде, — у батька було лише кілька таких: про шпигуна, про чоловіка, підвішеного за великі пальці, та про марш Ерлі.

Чи хочете їх почути? Я так втомився від цих історій, що не зможу зробити їх цікавими. Мабуть, тому, що я все просив батька повторити + повторити + повторити».

Фіцджеральд диктував «Пальці вгору» наприкінці літа й восени 1936 року, поки йому зросталася зламана плечова кістка. Гарольд Обер захоплювався, одержавши в серпні першу версію: «Мені справді дуже подобаються “Пальці вгору”. Як на мене, це одне з найкращих оповідань, що Ви написали за тривалий час». Коли цей твір не вдалося продати, Обер запропонував значно скоротити його, сказавши Фіцджеральдові в жовтні: «З багатьох поглядів оповідання про Громадянську війну — це хороша робота, але не та, якої сподіваються від вас редактори». У грудні агент Фіцджеральда конкретизував свою думку, зацитувавши одного редактора, який відхилив цей твір з такими словами: «На мою думку, це чудова річ, але тут усі жінки кажуть, що вона жахлива. Гадаю, що для них “Пальці” понад міру». І Обер виснував: «Після розмов із кількома редакторами я вважаю, що оповідання не вдалося продати саме через випадок із великими пальцями».