Читати книгу - "Аутсайдер"

— Дякую.

Він підійшов до диспетчерського столу та попросив у Сенді ключі від сховища речдоків. Вона виконала його прохання без вагань, практично не відриваючи очей від журналу. На гаку біля сховища висів планшет-блокнот і кулькова ручка. Ралф хотів було пропустити реєстрацію, проте передумав і записав своє ім’я, дату й час — 15:30. Справді, яка різниця, якщо і Ґулд, і Мак-Ґілл знали, що він тут був і навіщо сюди прийшов. Якщо хтось спитає, на що він прийшов поглянути, то Ралф відповість чесно і прямо. Зрештою, його відправили в адміністративну відпустку, а не усунули від справ.

У кімнатці, не більшій за стінну шафу, було душно й спекотно. Над головою миготіли флуоресцентні лампи. Як і старий комп’ютер, їх уже давно треба було замінити. Коштом федеральних доларів Флінт-Сіті забезпечувало свій поліцейський відділок усією потрібною зброєю, і навіть більше. То кому яке діло, якщо інфраструктура розвалюється?

Якби вбивство Френка Пітерсона відбулося ще тоді, коли Ралф тільки прийшов служити в органи, то з Мейтлендової справи накопичилось би коробки чотири речдоків, а то й із півдюжини, але в епоху комп’ютерів відбувалися дива ущільнення, тож сьогодні коробок було тільки дві, плюс скриня для інструментів, яку вилучили з фургона. У скрині містився стандартний набір гайкових ключів, молотків і викруток. На жодному інструменті, як і на самій скрині, відбитків Террі не знайшли. Ралф це пояснював тим, що на час викрадення скриня вже була у фургоні, і Террі так і не зазирнув у неї, користуючись автівкою для власних потреб.

На одній із коробок з речдоками стояла позначка «ДІМ МЕЙТЛЕНДА». На другій було написано «ФУРГОН/СУБАРУ». Саме вона й цікавила Ралфа. Він розрізав скотч. А що заважало, як Террі вже помер?

Трохи порившись у коробці, Ралф знайшов пластиковий пакет для речдоків, де лежав клаптик паперу, про який він згадав. Синій, майже трикутний. Згори жирними чорними літерами стояв напис «ТОММІ Й ТАП». Що там ішлося після ТАП — невідомо. У верхньому кутку був намальований маленький пиріг, від кірочки здіймалася пара. Ралф не пам’ятав конкретно, але, певно, саме з цієї причини він і вирішив, що клаптик є частиною меню «на винос». Як там сказала Джинні під час їхньої нічної розмови? «Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина». Якщо це правда, то Ралф би заплатив чималі гроші, щоб упіймати думку, яка ховалася за жовтою лямкою ліфчика. Бо ж одна така ховалася, у цьому Ралф майже не сумнівався.

Він також практично не мав сумнівів щодо того, як цей клаптик опинився на підлозі фургона. Хтось попідкладав те меню під двірники усіх припаркованих поблизу машин. Водій (може, той хлопчик, який поцупив його в Нью-Йорку, а може, той, хто вкрав автівку після нього) замість того, щоб просто підняти склоочисник, вирвав з-під нього папірець, лишивши затиснутий трикутний шматок. Тоді водій нічого не помітив, але пригледів його потім, уже на ходу. Мабуть, він потягнувся до вітрового скла, видрав папірець і впустив на підлогу, щоб не викидати геть. Можливо, то був крадій-чистюх. А можливо, за ним їхала поліцейська автівка, і водієві не хотілося робити нічого такого, навіть найменшої дрібниці, яка могла би привернути увагу. Можливий навіть той варіант, що він спробував викинути клаптик у вікно, а непередбачений порив вітру задув його назад у кабіну. Ралф мав справу з дорожньо-транспортними пригодами, й одна з них, особливо жахлива, сталася через схожий випадок із сигаретними недопалками.

Ралф дістав із задньої кишені блокнот (він постійно носив його з собою, відпустка чи не відпустка) і вивів на чис­тому аркуші друкованими літерами «ТОММІ Й ТАП». Поставив на місце коробку «ФУРГОН/СУБАРУ», вийшов зі сховища речдоків (не забувши зазначити в журналі час) і замкнув двері. Повертаючи ключ Сенді, він розгорнув перед нею блокнот. Вона відірвалася від останніх пригод Дженніфер Еністон, щоб зиркнути на напис.

— Нічого тобі не нагадує?

— Нє-а.

І вона знов утупилась у свій журнал. Ралф пішов до офіцерки Ґулд, яка досі вводила в базу письмові дані й лаялась собі під ніс щоразу, коли натискала не ту клавішу, а це траплялося частенько. Вона зазирнула в блокнот.

— Здається, «тапати» — це старий британський сленг до «трахатись», наприклад: «Минулої ночі, друже, я тапав свою дівку». Більш нічого на думку не спадає. Це важливо?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— То погугли, чом би й ні?

Чекаючи, поки завантажиться його власний старий ком­п’ютер, Ралф вирішив порадитися з базою даних, на якій був одружений. Джинні відповіла після першого ж дзвінка й навіть не замислилась, коли він запитав.

— Може бути, що це «Томмі й Таппенс». Двійко миленьких детективів, про яких писала Аґата Крісті, коли відволікалась від Еркюля Пуаро чи міс Марпл. Якщо так, то ти, певно, вийдеш на ресторан, яким порядкує пара вихідців із Британії та готує такі штуки, як «булька й пискіт» [136].

— Булька й що?

— Не зважай.

— Може, це взагалі неважливо, — повторив він.

А може, важливо. Так чи інакше, за цим шматком лайна треба ганятися. З усією повагою до Шерлока Голмза, більша частина детективної роботи складалася саме з такої гонитви за шматком лайна.

— Мені все одно цікаво. Розповіси, як приїдеш додому. О, і в нас закінчився апельсиновий сік.

— Я зайду до «Джералда», — відповів Ралф і повісив слухавку.

Він зайшов у гугл-пошук, набрав «ТОММІ Й ТАППЕНС», потім додав «ресторан». Комп’ютери в поліцейському відділку були старі, а от вай-фай — новий і швидкий. За лічені секунди він отримав бажаний результат. Паб-кафе «Томмі й Таппенс» розташовувалось на бульварі Нортвудз у Дейтоні, штат Огайо.

Дейтон. Що там із Дейтоном? Чи спливала вже ця назва у його нещасній справі? Якщо так, то де? Ралф відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Зв’язок, що він намагався встановити за допомогою жовтої шлейки бюстгальтера, і досі оминав його, але цей, новий, встановився одразу. Дейтон згадувався під час його останньої ґрунтовної розмови з Террі Мейтлендом. Вони тоді обговорювали фургон, і Террі зауважив, що не був у Нью-Йорку відтоді, як їздив туди на медовий місяць із дружиною. Єдину нещодавню поїздку Террі здійснив до Огайо. А саме — до Дейтона.

«У дівчат були весняні канікули. Я захотів побачитися з батьком», — сказав тоді він. А коли Ралф спитав, чи батько мешкає в Дейтоні, Террі відповів: «Якщо його теперішній стан можна назвати життям». Він зателефонував Сабло.

— Привіт, Юне, це я.

— Привіт, Ралфе, як минає твоя відпустка?

— Нормально. Бачив би ти мій моріжок. Чув, тобі світить почесна грамота за те, що ти прикрив гарненьке тіло тої сраної репортерки.

— Кажуть, що так. Мушу зізнатися, що фортуна зглянулась над сином бідного мексиканського фермера.

— Здається, ти мені розповідав, що твій батько управляв найбільшою фірмою з продажу автомобілів в Амарилло.

— Може, і було таке. Але коли ти обираєш між правдою та вигадкою, ese [137], приставай до вигадки. Мудрість від Джона Форда в «Чоловікові, що пристрелив Ліберті Веланса». Чим я можу тобі