Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Цілком можливо, що від перенесених злигоднів Савентус і справді почасти зробився слабий розумом, — визнав Вальзер. — Та його свідчення аж ніяк не маячня. Для гейдельберзьких професорів минулого століття Московія була казковою країною, я ж тепер знаю точно, що пастор писав про звичаї московитів правду. Нема ніяких сумнівів у тім, що Савентус дійсно жив у Кремлі й зустрічався з грізним царем Іваном. А якщо пастор настільки точний у другорядних подробицях, навіщо б йому вигадувати небилиці про Філософський Камінь?

Аптекар поглянув на капітана поверх окулярів і змахнув маленьким напилочком, яким обточував шматочок білої кістки — певно, того самого магічного бивня єдинорога.

— Так, може, саме в цьому й виявилося божевілля пастора? У фантазіях про Ліберею?

— Ні, не може. Прочитавши записки, я почав збирати відомості про візантійську імператорську бібліотеку і виявив, що й тут Савентус нічого не вигадує. Ліберея дійсно потрапила до Москви. А пізніше, коли по дорозі в Росію я зробив зупинку в Дерпті, я бачив список Лібереї, складений якимсь пастором Веттерманом — іще одним лівонцем, котрому цар Іван показував свої книжкові скарби. «Математика» Замолея значиться і у Веттермановім перелікові.

— Це міняє справу, — повільно промовив Корнеліус. — Отже, сумнівів немає?

— Ані найменших. — Рука Вальзера розмірено водила поверх верстатика, добуваючи тонкі, скреготливі звуки. — Я припускаю, що після втечі Савентуса російський цар не зміг відшукати в Москві людину доволі вчену й проникливу, щоб не лише прочитати, але й розшифрувати арамейські письмена. Савентус пише, що давній автор застосував якийсь тайнопис, зрозуміти котрий здатен тільки досвідчений майстер алхімії. Відомо, що в пізніші роки царювання Іван полюбляв розмовляти з книжниками, і для деяких із них це дуже кепсько закінчувалось. А потім тиран ізсунувся з глузду. Жив затворником, прокопав під своїми палацами в Кремлі й Олександрівській слободі силу-силенну підземних ходів, усе ховав скарби від справжніх і вигаданих ворогів. В одному з таких тайників сховав і Ліберею — ніхто не знає, де саме. Цар помер дуже швидко, за грою в шахи. Своїх таємниць заступнику відкрити не встиг.

— Так де ж шукати ці сундуки?

— Тут, у Москві, — впевнено заявив Вальзер, розглядаючи виточений двозубець. — Восьмий рік я живу пошуками Лібереї. Завербувався в Росію, а потім вивчив мову і прийняв православну віру, щоб безперешкодно читати стовпці у царських архівах. У мене є знайомці ледве не в усіх приказах. Одних я лікував, других пригощав, третім робив подарунки. Й ось тепер я близький до розгадки, дуже близький. Скоро книга Замолея буде моєю!

— Справді?! — вигукнув Корнеліус.

Аптекар знову схилився над верстатиком.

— Так. Нещодавно в старій писцевій книзі приказу Государевих майстерських палат я натрапив на запис від 7072 року про те, що водовозних справ майстру Семену Рижову звелено виготовити свинцеві дошки, аби вкрити ними, а потім запаяти підлогу, стіни і склепіння якогось підвалу, «а якого, сказано в документі, те відомо лише великому государеві». Уявляєте?!

Фон Дорн подумав, здвигнув плечима.

— Мало що це могло бути.

— Ні, мій добрий друже, запаяні свинцеві стіни і склепіння потрібні для збереження від вологи — щоб не відволожилися книги. І час збігається: Савентус утік із Москви саме восени 1564 року — за московським літочисленням 7072-го! Це й був тайник для Лібереї, я певен.

— А де він міститься, цей тайник, ви знаєте?

Вальзер підійшов до капітана.

— Здається, знаю. Залишилося дещо уточнити. Іще ледь-ледь, і розгадка буде в мене у руках… Будь ласка, відкрийте рота.

Але рота Корнеліус відкрив не зразу. Подивився у примружені очі аптекаря й задав таке запитання:

— Якщо ледь-ледь, то навіщо я вам потрібен? Чому ви вирішили відкрити мені вашу таємницю? Ви не боїтеся, що я захочу заволодіти всім золотом всесвіту сам, без вас?

— Боюсь, — покірливо зітхнув Адам Вальзер. — Якщо відверто, то дуже боюсь. Але на світі так багато страшного, що доводиться вибирати — чого ти боїшся більше, а чого менше. Та й потім, до чого вам книга Замолея без мене? Ви не зможете її прочитати, і дуже складних хімічних метаморфоз без мене вам не здійснити. Ми з вами потрібні один одному, пане фон Дорн, а взаємна потреба — найміцніший з усіх будівельних розчинів, на котрих тільки може бути споруджена будівля любові та дружби. Я не можу більше обходитися без надійного захисника й помічника. Особливо тепер, коли Таїсій побачив мене в домі у боярина Матфеєва.

Корнеліус, який уже роззявив було рота на всю ширину, знову зімкнув губи.

— Чому?

— Грек розумний, він напевно здогадався, навіщо я проник до будинку пана канцлера. Я упрохав свого начальника по Аптекарському приказу віце-міністра Голосова роздобути для мене запрошення до боярина. Матфеєв — наймогутніша людина в усій Московії та до того ж славиться як любитель раритетів. Я зрозумів, що самотужки Ліберею не здобуду, інша справа — з таким високим покровителем. На цей крок я відважився після тривалих вагань, але іншого виходу, як мені здавалося, не існує — адже я ще не мав щастя зустрітися з вами. Я міркував так: усім відомо, що гер Артамон Сергійович — людина освічена і чесна. Він, звичайно, забере бібліотеку собі, але принаймні щедро нагородить мене. Скажімо, якщо я попрошу з усієї Лібереї один-єдиний трактат з математики, навряд чи добрий боярин відмовить мені в такій малості… Ось для чого я з'явився на цей новорічний прийом: придивитися до Матфеєва, скласти про нього власне судження, а там, вибравши момент, випрохати в його превосходительства приватної аудієнції для певної найважливішої справи. Чи міг я передбачити, що зустріну там цього проклятого Таїсія? Митрополит чудово знає, що я не з числа лизоблюдів, які оббивають пороги вельмож заради користолюбства чи марнославства. Він, без сумніву, здогадався, що в особі канцлера я маю надію знайти покровителя. Тому ж то підлий грек і звелів своєму хашишинові мене викрасти, допитати, а потім, звичайно ж, і вбити.

Корнеліус нетерпляче затряс рукою, даючи зрозуміти, що в нього є безліч запитань.

— Тихо, гер капітан, зараз найвідповідальніший момент — я закріплюю ваші нові зуби… Але все на краще. Тепер мені не потрібен Матфеєв. Цілком достатньо й капітана фон Дорна. Ми заздалегідь домовимося з вами, як поділити Ліберею. Адже ви не будете забирати собі книгу Замолея? Навіщо вона вам? Якщо хочете, я віддам вам її оклад із лалів. Там, у сундуках, багато й інших книг у коштовних обкладинках — всі вони теж ваші. З такою здобиччю ви будете одним із найбагатших людей Європи. Мені ж оддайте