Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ

Були ж бо обри тілам великі і розумом горді, і бог покарав їх… Не залишилось жодного обрина. І є притча на Русі, до сьогодні пам’ятна: загинули, яко обри. Не те що племені — сліду не лишилося від них.

ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ

I

Не так, може, довго, як до нудоти звільна посуваються переселенці напівосідлою Задністрянщиною. Сотня за сотнею і валка за валкою плуганяться з узвишшя у діл. Коли вирушали з Черна, не видавалося, що йде багато. А нині, гля, скільки їх, тих, що побажали чи змушені були піти услід за княжичем Данком. Мовби ключ журавлиний, витягнулися звивистою биндою й простують за суспіль кінними сотнями привідці. Одні йдуть за возами чи обіч возів і сумно хилять до землі голови, інші — либонь, ті, що вітця-матір полишили в Тивері, а жони не встигли придбати — оглядаються раз у раз та міряють зболілими позирками відстань між собою й полишеною там десь Тивер’ю мірою сердечної туги, за нею. Так встигли засумувати за отньою оселею, кревними, що в оселі, чи все ще вагаються: іти чи не йти їм на відселення? Може, не пізно ще повернутись?

«Це тиверці такі засмучені розлукою з рідною землею, — думає Світозар. — А як то дулібам? Здобути нічого не здобули на кривавих боролищах із обрами, а втратили все: столітню незалежність під мирним небом вітчизни, саму вітчизну. Хто і як воскресить колишню їхню силу, укріпить дух і волю, бажання взяти гору над аварами і не на седмицю-другу — на літа? Без коренів, що єднали їх із рідною землею і живили живністю рідної землі, не так просто це буде. Бігме, не так просто».

Світозар їхав серед тих, що очолювали валку, тому перший чи принаймні один із перших нагледів вершників, які гнали коней назустріч відселенцям.

— Чи не до нас? — перекинувся словом із сотенним.

— Далебі, що так. З виду уличі ніби.

Вони не помилилися. Зблизившись, вершники передусім поцікавилися, хто серед них, тиверців, стольник Світозар.

— Я.

— Князі землі Троянової веліли тобі і воєводі Данку правитися з нами. Всі інші відселенці мають зупинитися і стати табором по цей бік Бугу.

— А це ж чому?

— Князі сказали: ждатимуть вас і князя Дулібії, коли зберетеся всі та вирішите на княжій раді, де мають поселятися ті, що йдуть з-під обрів, тоді підуть і сядуть.

Он як.

— Гаразд. Будьте з нами чи правтесь до Бугу і ждіть. Я прибуду тоді лиш, як діждуся воєводи Данка.

А сотенному повелів:

— Пошли гінця, най скаже Данкові, аби залишив валку на когось і поспішив до мене.

Данко нескоро наздогнав їх. Був похмурий і невдоволений, певно, знав від гінця, чому кличуть і що хочуть сказати покликавши.

— Це ж як розуміти? — напустився на брата. — Обіцяли селити між своїм людом, на Втікичі, тепер по цей бік Бугу зупиняють. Невже поселять тутки, на необжитій землі?

— Поки що тільки зупиняють, Данку. Де селитимуть, вирішить рада князів. Затим і кличуть нас.

Воєводу явно не тішать ці запевнення.

— Уже ж вирішували ніби. Недарма кажуть: чужа земля, що мачуха — і там не сядь, і там не стань, всюди застуєш… Ти як собі хочеш, — сказав перегодом, — а я не полишу відселенців, доки не розіб’ю табір та не влаштую всіх бодай якось.

— Куди поспішати і чого поспішати? — погодився з ним Світозар. — Дуліби раніш за нас все одно не прибудуть.

По тому їхали поруч і тільки вдвох.

— Ти саме цим невдоволений? — поцікавився Світозар. — Чи чимось іншим?

— І цим, і іншим. Від тої миті, як полишив свою землю і опинився по сей бік Дністра, не перестаю думати: нащо ми пішли з Тивері?

— Отаке. Ніби про це не говорилося, ніби з цим не були згодні.

— Там і говорили, і зголошувались, а тут що далі, то більше переконуюсь: поспішили зголоситися. Най дулібам немає куди подітися, або в ліс, або в невільницьке ярмо. Ми ж не стали підневільними обрам, всього лиш данники є їхні.

Світозар зміряв його пильним зором.

— А ти певен, що отакечки й буде?

— Як це — отакечки?

— Що Тивер надовго залишиться всього лиш данницею?

— Підписано ж ряд. Обри виговорили з усіх наших земель Дикушу та тим і вдовольнилися.

— В тім-то й ба, що не пішли з нашої землі зовсім. Виговорили Дикушу, виговорили й право бути присутніми при збиранні данини з поселян. А то немало. Є така приповідка: пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл. Чи є в когось із вас певність, що обри не сядуть тепер вам на шию і не злазитимуть, доки не спаде їм на думку: а чом би й зовсім не зробити Тивер своєю землею?

Данко нетямковито дивиться на брата.

— Гадаєш, і таке може бути?

— Хто заборонить обрам зробити все це можливим, коли на їхнім боці буде сила? Ми з тобою чи князь Радим? А ось коли наша сила буде на терені Улицької і разом з тим неподалік від Тиверської землі, не посміють надіти на нас і люд наш ярмо. Більше скажу: доки вона є, буде в люду нашого й сподіванка, що рано чи пізно прийде та сила і випре обрів за обводи рідної землі.

Якийсь час Данко їде мовчки.

— Добре, коли буде так, як кажеш, — озвався перегодом. — А коли на інше обернеться: і люд свій знесилимо, втікаючи, і тут, на терені содружньої землі, не станемо силою, від якої можна ждати визволення.

— Чому ж це не станемо чи не можемо стати такою силою?

— А тому. Розтикають нас по необсаджених околіях і обірвуть пуповину, що поєднала з кревними. А ще й на те зваж: з нами переважно молода пагінь родів наших, отроки. Гадаєш, вони надовго залишаться такими, не візьмуть злюб з чужинками? А тих, що візьмуть злюб з чужинками, не зібрати вже докупи яко рать.

— Злюбитись ми їм, ясна річ, не заборонимо. А про те, що вони тиверці, маємо подбати. І передусім зараз, коли йтиметься про розселення. Чи нам боронитиме хтось переходити через Дністер і брати там жон для молодиків?

Данко не відмовчувався вже. Збудився враз, ба навіть коневі, яким правив, передав те