Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чендлер відкинув усі спроби привітатися й одразу взявся до справи — досить голосно, щоб змусити Мітча зіщулитися.
— У мене є теорія.
Інспектор заплющив очі та не відповідав.
— Щодо клаптика сорочки, який ми знайшли…
— Перш ніж ви продовжите, дещо з приводу минулої ночі, — увірвав його Мітчелл. Чендлерові не хотілося про це говорити. Там нíчого було обговорювати.
— Це не стосується минулої ночі.
Гаряче нерухоме повітря душило кімнату. Мітч озвався перший:
— Гаразд, продовжуйте.
— Гадаю, Гіта підставляють. Це робить Габрієль.
Мітч не реагував, тож сержант повів далі:
— Він створює враження, що відповідальний за вбивства — Гіт. Ми знайшли загорнуту в шматок Гітової сорочки кирку, і це прив’язує його до місця подій. Але ви вже бачили попередній звіт криміналістів, де стверджується, що остання жертва померла три чи чотири тижні тому.
Мітчелл повільно кивнув:
— Так, і?..
— Ну, земля навколо тіла була розкопана значно пізніше. У ній досі є трохи вологи, отже, жертву або поховали за кілька тижнів після смерті, — а ви знаєте, що в таку спеку сморід мертвого тіла зробив би хижу нестерпним місцем, тож не схоже на правду, що вбивця тримав би його біля себе, — або хтось розкопав землю пізніше. І причина для цього може бути лише одна. Щоб підкинути докази.
Чендлер сподівався, що інспектор хоча б мить мовчки обдумає його теорію, але той негайно заторохтів у відповідь:
— Однак Ґабрієля взяли першим, чи не так? Правду кажучи, він сам здався. Двічі.
— Правильно, але, як стверджував Гіт, він ніяк не міг дістатися сюди швидше. Саме тому він спробував украсти машину.
— Але ми не маємо ніяких гарантій, що після крадіжки він збирався приїхати до відділка; тільки його слово, та воно для мене нічого не вартує. Доказ, який ми маємо, сержанте, вказує на Гіта. Проте ми триматимемо їх обох тут, поки не зберемо щось конкретніше.
— Ви неправильно все трактуєте, — заперечив Чендлер. — Це не Гіт.
— А ви хапаєтесь за соломинку, сержанте.
— Але їхня змова безглузда.
Мітчелл увірвав його, не підвищуючи голосу, проте в кожному його слові відчувалася рішучість:
— Сержанте, ми висуваємо звинувачення і панові Барвеллу, і панові Джонсону.
Була якась іронія в тому, що за нормальних обставин перше причастя його доньки відбувалося б саме тоді, коли Чендлер прямував до церкви, де поспіхом зібрався мировий суд. Ці люди мали тяжчі гріхи, ніж ті, в яких збиралася сповідатися Сара.
Елеанор Вайт, яка мала головувати на слуханнях, запливла всередину. Вона працювала місцевим мировим суддею двадцять п’ять років, однак навіть тугий вузол, у який було затягнуте сріблясте волосся, не міг стримати її збудження. Правду кажучи, ця справа вперше за багато років повернула місто до життя, витягла на поверхню моторошне захоплення місцевого населення смертю, з яким не могли позмагатися жодні парки розваг чи атракціони.
Чендлер залишався простим глядачем; Мітч наказав своїй команді приготувати і привезти підозрюваних під пильним наглядом їхніх адвокатів, рівень бойової готовності сягнув своєї межі, поки інспекторові офіцери із надмірною уважністю вели чоловіків із камер до машин, а потім затискали кожного з них на заднє сидіння окремих автівок. Так було до останньої секунди. Помітивши вдалу нагоду, сержант застрибнув на заднє сидіння Ґабрієлевої машини, випередивши Йогана. Офіцер загону розлючено витріщився на нього, та Чендлер мав вище звання, а Йоганові бракувало підтримки боса, що вже поїхав у першій машині з Гітом, якого довелося всадовити туди силою. Проштовхнувшись і влаштувавшись поруч із Ґабрієлем, сержант оцінив його реакцію, але нічого не свідчило про те, що підозрюваний надмірно переймається — він просто совався, наче липкі шкіряні сидіння завдавали йому дискомфорту. Усе інше в ньому видавалося безтурботним.
Подорож минула звично, і Чендлер без пригод відвів свого підозрюваного від машини до тісного вестибюля будівлі. Там зібралося стільки копів та чиновників, що дихати було важко, а напруга сягнула межі. Усі яструбами спостерігали за підозрюваними, а вони своєю чергою витріщалися один на одного з протилежних боків вестибюля і чекали, коли оголосять їхні імена. Чендлер розумів, що все це — проста формальність. Обидва дали зрозуміти, що не визнають себе винними і жоден із них не вийде під заставу, та її й не призначать, зважаючи на ризик втечі.
Гіта викликали першим. Чендлер відвів усередину підозрюваного і його стомленого на вигляд адвоката.
У залі все було розставлено, як на одному із жахливих Сариних шкільних спектаклів: відповідальна особа розмістила лави рядками, щоб місця вистачило численним полісменам і представникам преси. Та місця однаково бракувало, і журналісти вишикувались вервечкою під стінами, щось бурмочучи й наготувавши блокноти й олівці — записувати перебіг подій. Щоб додати процедурі офіційності, масивний письмовий стіл із червоного дерева, який належав преподобному, притягнули з сусіднього приміщення і встановили перед підвищенням; за ним сиділа Високоповажна суддя Вайт, яка мала сповнений надзвичайної гідності, однак дуже самотній вигляд, адже за компанію їй були лише охайно складені стоси свідчень. Коли жінка скликала суд, все її нервове збудження, схоже, кудись зникло. Зачитуючи Гітові звинувачення у вбивстві шістьох людей, суддя Вайт говорила чітко й обдумано. Підозрюваний достатньо голосно, щоб почули всі присутні, заскиглив, що він цього не робив; журналісти нетерпляче взялися записувати інформацію про непохитність свідка і його полохливу мову тіла. Коли настав час його слова, Гіт виголосив: «Невинний». Сказав він це впевнено, хай навіть емоційно. Чендлер дивився на чоловіка, якого вважав невинним, і не міг зробити нічого, щоб зупинити процес. Щоб довести Гітову невинуватість, йому доведеться попрацювати.
Після деяких формальностей юрист попросив про заставу і почув відмову, а тоді підозрюваного вивели до потертих лавиць, що рядами вишикувалися у вестибюлі; його груди здіймалися й опадали від глибокого дихання.
Наступним був Ґабрієль. Він не вмостився на лавицях, а зіщулився на товстому кам’яному підвіконні, розхитуючись туди-сюди, і в блакитному світлі, що лилося з вітражного вікна, скидався на ембріон. Його маска спокою дала тріщину. Мітч підійшов до Ґабрієля і поклав руку йому на плече — знак підвестися. Чендлер підскочив, щоб допомогти, аж тут Джонсон нарешті випростався і встав, високо піднявши голову і прикипівши поглядом не до Мітча, не до широких подвійних дверей, що вели до тимчасової зали суду, а до Гіта.
Вони рушили вперед. Поки Мітч відганяв роззяв із дороги, Ґабрієлева поведінка нагадала Чендлерові ходячого мерця, що робить останні кроки перед зустріччю зі своїм катом; похмуру тишу порушувало лише його приречене човгання. Сержант зайняв позицію,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.