Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Офіцерами моєї першої Ставки були полковник Мартин Вецер, колишній офіцер російської армії з трирічним воєнним досвідом, ротмістр Ганнес Іґнатіус, провідна сила Військового комітету, а також полковники Вальтер Голмберґ і А. фон Регаузен, капітан Аймо Галлберґ і начальник станції Б. Ф. Логман.

Було складено план для створення сил порядку, передбачених повноваженнями, що їх надав сенатові парламент. Відповідну пропозицію ми послали в сенат, який, однак, не встиг її розглянути. Річ у тім, що події розвивалися дедалі швидше, і вже за кілька днів стало очевидно, що потрібні не просто потужні сили порядку, а справжня армія.

Серед чоловіків провінції наростали розбурханість і нетерплячість, і це непокоїло. Вони теж дізналися про сутички в Карелії і 21 січня в Каугаві самі першими роззброїли групу росіян. Довідавшись тими днями про намір повернути до колишніх залог у Пог’янмаа два ешелони вже демобілізованих російських солдатів, я звелів генерал-майору фон Ґеріху зібрати своїх вояків уночі проти 23 січня, щоб роззброїти гарнізони в Сейняйокі й Лапуа. А якщо знадобиться, транспортування війська треба було зупинити і силою зброї. Однак, отримавши телефоном інформацію з Гельсінкі, я вирішив перечекати і скасував свій наказ. Селяни розбрелися зухвалі й незадоволені, авторитет головнокомандувача захитався на терезах.

Тоді я вперше зустрівся з лапуаським селянським ватажком Матті Лаурілою. Цей чоловік, який до розформування фінляндського війська служив унтер-офіцером гвардійського стрілецького батальйону, прибув до мене, щоб висловити невдоволення лапуасців зволіканням. Лаурілі не хотілося, щоб росіяни і далі мали змогу глузувати з військового навчання шуцкорівців. Утім, він дослухався до моїх пояснень, що ми, двоє старих солдатів, добре знаємо: не варто завдавати удару, поки не будемо готові почати по-справжньому, — і відтоді став вояком, на підтримку якого я завжди міг покладатися, доки в боях під селом Лянкіпог’я його не спіткала смерть.

25 січня я скликав найближчих помічників, щоб почути їхні оцінки ситуації і думки стосовно того, чи не настав час завдати удару. Ситуація дедалі загострювалася. Напередодні в Ваасі сталася перша серйозна сутичка з росіянами, і з сенату надійшли дві тривожні телеграми. В одній ішлося про те, що районний комітет повідомив про свою ухвалу всіляко підтримати спалахнулу у Фінляндії революцію. У другій сенат інформував, що йому не до снаги завадити росіянам послати військо до Пог’янмаа, як я пропонував. Саме думка про перекидання війська найбільше непокоїла мене останніми днями. Якщо росіяни втілять своє рішення і надішлють підсилення, щоб зруйнувати те, чого ми домоглися, тобто, як вони самі казали, «відновити порядок у Ваасі», — невдовзі ми не матимемо навіть вихідного пункту для дій.

Відповідно до плану, який я запропонував помічникам, ми мали зробити нічний наскок, щоб роззброїти вааський гарнізон та місцеві загони, які в п’ятьох місцях контролювали залізницю, що оперізувала місто, і заволодіти нею. Першу мою пропозицію підтримали всі, крім генерал-майора Левстрема[22], який як особа з найвищим званням мав останнє слово. На його думку, план був нерозумним, а бій з численнішими й добре озброєними росіянами — безнадійним. Шуцкорівці невишколені, не мають гармат, кулеметів, гвинтівок і набоїв. Присуд Левстрема був категорично заперечним, однак це не похитнуло думки інших членів штабу. Усі вони, як і я, були певні, що план здійсненний і матиме успіх.

Того вечора, 25 січня, я прийняв відповідальне рішення діяти на випередження і розіслав відповідні накази. Шуцкорівці мали в ніч на 28 січня заскочити зненацька і роззброїти гарнізони в Південній Пог’янмаа.

26 січня з Гельсінкі повідомили, що очікуване російське військо — це два ешелони матросів, які небезпідставно мали репутацію найнахабнішого і найагресивнішого революційного елементу в збройних силах. Я ще раз переговорив із сенатором Свінгувудом, який повторив, що сенат не може перешкодити перевезенням. Я відповів, що тоді мушу діяти на власну відповідальність, і спитав, чи зрозумів мене сенатор. Відповідь була ствердною, після чого я ще раз сказав, що починаю діяти. Сенатор не заперечував.

Назавтра від Свінгувуда надійшла телеграма з повідомленням, що він минулої ночі вів перемовини з районним комітетом на одному з російських кораблів і доклав там усіх зусиль, аби запобігти втручанню російського війська у внутрішні справи Фінляндії. Це йому, щоправда, ще не вдалося, але перемовини триватимуть завтра, і сенатор сподівається, що тоді можна буде досягнути задовільного рішення. Тому він попросив мене зачекати. Проте ситуація була такою, що я не міг дозволити цьому проханню похитнути моє рішення, тим паче телеграма надійшла, вже коли я ось-ось мав вирушити до Юлігярмі, на командний пункт нічної операції.

Подальше зволікання могло призвести до серйозних наслідків. За повідомленнями, ті два ешелони з матросами були вже під парою, і сенат не міг їх затримати. Водночас напруження в Пог’янмаа зросло до краю. Ще одне скасування наказу, навіть коли б йому підкорилися, паралізувало б рішучих пог’янмаанців, які вже занадто довго змушені були стискати кулаки в кишенях. Обіцянок ми дістали аж задосить, і загроза того, що приїдуть матроси, звичайно, загострила ситуацію. Я не міг покладатися на те, що матиму змогу безперешкодно діяти багато днів, і розумів: якщо рішення буде відкладено, почати діяти стане ще важче, а то й неможливо. Ми мусили взяти долю в свої руки, а не дозволяти, щоб її визначали інші. Я показав телеграму Іґнатіусові, запхав її в кишеню шуби, сів разом із ним до саней і поїхав у Юлігярмю.

Гельсінські події засвідчили, наскільки правильно я оцінив ситуацію. У партійному комітеті соціал-демократів гору вдалося взяти радикалам, які 25 січня створили «виконавчий комітет». Його було уповноважено вибирати будь-які способи для здобуття перемоги в класовій боротьбі. Цей комітет, не вагаючись, розпочав неприховане приготування до заколоту. Червоні гвардії дістали наказ починати мобілізацію 26 січня опівночі. У вказівках командуванню гвардій комітет (його вже називали генеральним штабом) прописав захоплення сенату, державних установ і банків, а також арешти «осіб, зазначених в окремому списку».

У ніч на 28 січня, якраз коли ми почали акцію роззброювання в Південній Пог’янмаа, в Гельсінкі зібралися місцеві батальйони червоної гвардії. Їх було десять, а зброю вони минулими ночами отримали від росіян. Удосвіта державний переворот був уже доконаним фактом, а сенат із парламентом втратили дієздатність. Напередодні червоні захопили Тампере, Куопіо та інші населені пункти. Російське військо діяло разом із заколотниками.

Останнє, що встиг зробити сенат перед переворотом, — це звернутися до народу з прокламацією, датованою 28 січня, де повідомлялося, що мене призначено верховним