Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Генералу Маннергейму і Фінляндському Народові.

Підбурювана деякими владолюбними особами частина фінляндських громадян, спираючись на чужинські багнети й сили, вчинила заколот проти Фінляндського Парламенту і призначеного ним легітимного Уряду, насильницькими методами перешкоджаючи їх діяльності і наражаючи на небезпеку нещодавно здобуту свободу Вітчизни. Уряд країни вважає, що мусить усіма приступними способами покласти край цій зраді. Для цього загони самооборони, за наданими Парламентом повноваженнями утворені для підтримання ладу в країні, підпорядковано спільному керівництву, а їх командувачем призначено генерала Маннергейма. Уряд наказує законослухняному населенню країни допомагати генералові Маннергейму і його загонам усім тим, що він вважатиме за потрібне для успішного виконання свого завдання.

Ті введені в оману громадяни, які зі зброєю в руках узялися до знищення легітимного суспільного ладу, повинні негайно облишити свої спроби і здати зброю загонам, вірним урядові країни. Якщо вони не бачать злочинності своїх дій і внаслідок цього не підкоряться, нехай пам’ятають, що їхні намагання в кожному разі приречені на невдачу. Урядові загони вже зайняли велику частину країни і наближаються до міст, розташованих на півдні та південному заході. Жоден опір не зупинить їх у боротьбі за свободу Вітчизни й проти її зрадників.

Розпочаті воєнні дії були спрямовані проти російських збройних сил, які лишалися в Фінляндії, хоча радянський уряд і визнав незалежність країни. Таким чином війна, що почалася, була визвольною війною, війною за свободу. Цей факт залишається незмінним попри те, що надалі воєнні дії довелося спрямувати і проти росіян, і проти власних бунтівників, а провина за це не лежить ні на легітимному уряді, ні на його армії. Винуватцями були ватажки заколоту.

Те, що я побачив і про що довідався за перший тиждень перебування в Ваасі, засвідчило, що уявлення Військового комітету про південнопог’янмаанську шуцкорівську організацію та її загальний стан було занадто оптимістичним. Це стосувалося передусім зброї, але також і кількісного складу. Виявилося, що навіть у Ваасі важко дістати точну інформацію, але зрозуміло було принаймні, що шуцкори за своєю бойовою цінністю вельми неоднорідні. Донесення про російське військо теж були суперечливими.

Воістину ми робили стрибок у невідомість, однак рішучості не бракувало — це я бачив весь час, коли перебував у Фінляндії. Успіх наших дій залежав саме від рішучості та швидкості. Якби шуцкори вагалися і марнували час, різні гарнізони встигли б об’єднатися для спільної відсічі і злучитися з червоними гвардіями, і тоді наші шанси роззброїти їх були б мінімальними. Отож у нетерплячому напруженні я в Юлігярмі чекав донесень.

Ще протягом ночі надійшли добрі звістки, і до полудня 28 січня стало очевидно, що першого успіху вистачає нам, щоб забезпечити собі базу для подальших воєнних дій. Найбільші гарнізони, дислоковані в містах Вааса, Сейняйокі і Лапуа, було роззброєно. Перед початком дій вдалося перерізати телефонний зв’язок. А далі шуцкорівські лави, в яких лише передні вояки мали гвинтівки, атакували під покровом ночі місця постою, сподіваючись на раптовий ефект, що його справлять на заспаних росіян невиразні загони. Упродовж дня вдавалося знезброїти ще більше залог. А де сталася затримка, зав’язалися, як і очікувалося, справжні бої. За чотири дні було звільнено всю Південну Пог’янмаа; 5000 солдатів ми змусили скласти зброю, захопивши 8000 гвинтівок і 34 кулемети, а крім того, ще 37 гармат, кілька мінометів і чималу кількість амуніції та боєприпасів. Вістка про роззброєння блискавично поширилася провінцією, і ентузіазму не було меж — зі зброєю чи без зброї кожен чоловік і юнак хотів пристати до нашої справи! Шуцкорів більшало з кожним днем, і захоплена зброя якраз стала в пригоді. Моя віра в тих мужніх патріотичних чоловіків не була марною.

Тепер треба було насамперед убезпечити наш базовий район від нападів з півдня, а також захистити залізничні сполучення, що пролягали на схід через станцію Гаапамякі. Уночі проти 29 січня ми підірвали залізницю південніше від Гаапамякі. 31 числа забезпечувальні сили було висунуто на 25 кілометрів на південь, в тіснину під Вілппулою. І дуже вчасно, адже лише через два дні на цій ділянці зав’язалися запеклі бої.

Повертаючись із Юлігярмі 28 січня, я на свій подив зустрів на станції Лайгіа чотирьох членів уряду, які мали припис до Вааси, де тепер базувався сенат. То були сенатори Г. Ренвалль, Ю. Араярві, А. Фрей і Е. Ю. Пегконен. Вони подолали небезпечний шлях і коротко змалювали мені події в столиці. Голова сенату й решта сенаторів перебувала ще в Гельсінкі, а отже, щодо них можна було боятися найгіршого[23].

Тепер державний корабель фактично лишився без стерна й вітрил, однак зроблене минулої ночі підбадьорювало й давало надії на майбутнє. Коли я закінчив свою доповідь, Ренвалль запитав: «І скільки ж це триватиме?». Я поміркував і мовив: «Три з половиною місяці» — і цей прогноз справдився з точністю майже до дня.

Тільки-но визволення Південної Пог’янмаа стало доконаним фактом, я видав відозву до фінляндського народу, в якій повідомив, що вважаю за необхідне роззброїти російські гарнізони, після того як найгірші елементи суспільства разом із російськими солдатами вдалися до насильства, грабунків і вбивств мирних громадян. З бунтівниками — зрадниками батьківщини — поквитається розгніване селянське військо збройною рукою. Відозва закінчувалася тим, що роззброєним росіянам гарантовано особисту безпеку; їх буде звільнено, щойно Фінляндія та Радянський Союз дійдуть згоди[24].

Попри те що за таких умов не вдалося домовитися про репатріацію полонених, я наказав перевозити кіньми в якомога більшій кількості через кордон на півночі від Ладозького озера. Ці перевезення відбувалися, доки їм не поклали край кілька прикордонних інцидентів. На розсуд начальників округів можна було одразу відпускати українців і поляків. Усі російські офіцери, крім тих, кого з особливих причин тримали під наглядом чи під арештом, дістали змогу знайти собі приватне помешкання.

Я передав звістку про перемогу і до Стокгольма, звідки новина розійшлася по всій Європі. Я сподівався, що всі мислячі й відповідальні елементи нашого континенту сприйматимуть як спільну справу ту боротьбу, до якої стала проти більшовизму створена з нічого фінляндська армія, і завершив повідомлення закликом, щоб кожен, хто хоче й може, поквапився нам на допомогу, щоб урятувати Фінляндію — і не лише Фінляндію!

Південну Пог’янмаа було визволено від російського ярма, і вона стала базою для визвольної боротьби. Але якнайважливіше було убезпечити тили і налагодити сполучення зі Швецією через Торніо і Гаапаранту, тому я в телеграмі від 28 січня закликав північнопог’янмаанські шуцкори роззброїти російське військо і червоні гвардії, якщо ті не складуть