Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На півночі ворог, звичайно, був уже насторожі, і без бою вдалося роззброїти лише кілька невеликих місць постою. В Оулу росіяни й червоногвардійці встигли об’єднатися. Після того як 30 січня спроба заскочити тамтешній гарнізон зазнала невдачі, я відрядив туди порівняно великий загін під командуванням ротмістра Іґнатіуса. Він зламав опір 3 лютого. Там ми зазнали перших у визвольній війні серйозних втрат. Шуцкорівське військо з честю витримало суворе випробування, хоча йому припала складна наступальна операція. Жорстокий бій відбувся і в Торніо.
Кількість роззброєних росіян зросла тепер до 7000, а до трофеїв додалося 2500 гвинтівок і чимало інших матеріальних засобів. 6 лютого північна Фінляндія аж по кордон зі Швецією вже була в наших руках. Ми тепер мали звільнений тил.
Ще наприкінці січня — на початку лютого Ставка мала доволі туманне уявлення про загальну ситуацію. Мережі зв’язку не було, і контакт між різними ланками керування був відповідний, однак після того, як почали надходити донесення з дальших районів, ситуація прояснялася.
Ще до початку вирішальних воєнних дій у Південній Пог’янмаа південнокарельські шуцкори під командуванням єгерського капітана Геґґлунда утворили на півдні від річки Вуокси фронт, який тримався всю війну і свого часу став вихідною межею для її завершальної операції — перекриття кордону і здобуття Виборга. Коли 3 лютого єгерський капітан Сигво приїхав до Антреа новопризначеним командувачем карельського війська, Карельський фронт набув єдиного командування.
У провінції Саво червоні гвардії теж було примушено капітулювати, і після того як до Куопіо новою залізницею Гаапамякі — Піексямякі надійшло підкріплення, вдалося врятувати золотий запас державного банку. Під час цих бойових дій щойно звільнену провінцію убезпечили від атак з півдня, підірвавши залізницю на півдні від Міккелі. Коли ще й після запеклих боїв було здобуто зайняте потужною червоною гвардією заводське селище Варкаус, розташоване між Піексямякі й Савонлінною, в наших руках опинилася ціла північна й центральна Фінляндія.
Тепер країна стала перетятою на дві частини: північна перебувала під захистом державної армії, що поступово народжувалася, а південна, де майорів бунтарський прапор, була захоплена російським військом. Лінія фронту проходила з узбережжя Ботнічної затоки, за два десятки кілометрів на півночі від Порі, на північний схід до Вілппули і потім дугою на південь до Мянтюгар’ю, де вздовж південного берега Саймаа тяглася далі до Іматри, а звідти до Ладозького озера, приблизно по річці Вуоксі. Утім, фронт не мав суцільної лінії, й межу між білими й червоними значили кілька ключових позицій, якими було перетято залізничні й найголовніші шосейні комунікації. Спершу зайняти й обороняти їх імпровізованим квапливо згромадженим військом було важко.
Якби супротивник у перший тиждень лютого рішуче сконцентрував свої сили проти наших форпостів, становище, безперечно, стало б критичним. Наприкінці січня в червоних гвардіях було 30 000 вояків, а нам ще й доводилося зважати на те, що разом із ними діятиме російське військо. Отже, ворог мав неабиякі сили. Я адресував російським гарнізонам звернення, і, як і в відозві до народу Фінляндії, гарантував солдатам особисту безпеку, якщо вони не здійматимуть зброї проти війська легітимного уряду, — і це звернення таки мало певний вплив.
Утім, військо, яке атакувало наші форпости, складалося здебільшого з росіян, які намагалися визволити роззброєних товаришів. Керівництво червоних гвардій, що сиділо в Гельсінкі, внаслідок швидко здійсненого в Пог’янмаа роззброєння набагато переоцінило наші сили і наразі вагалося, чи посилати своє військо на північ. Додатковою причиною вагань стали локальні повстання в південній Фінляндії.
Найнебезпечніший наступ було спрямовано, як я вже казав, на розташований трохи позаду фронту залізничний вузол Гаапамякі. У разі успіху фронт білих розірвався б на дві частини. Наступом керував полковник Свєчников, призначений командувачем Західнофінляндської армії[25]. Здійснивши 2 лютого силами двох батальйонів за підтримки артилерії безрезультатну атаку на Вілппулу, Свєчников намагався оточити оборону Вілппули з заходу і водночас знову і знову атакував фронтально. На 50-кілометровому фронті близько десяти днів точилися важкі бої, і лише 12 лютого наступ росіян і червоногвардійців ущух. Від 5-го числа цією ділянкою, де було лише 1000 гвинтівок, 7 кулеметів і 4 гармати, командував полковник Вецер.
У Саво, де 11 лютого командування обійняв генерал-майор Левстрем, саме зав’язалися запеклі бої. Там треба було запобігти просуванню ворога вздовж залізниці Коувола — Міккелі, і під Мянтюгар’ю військо зайняло оборону, яка протрималася до кінця війни.
На ділянці фронту між Саймаа і російським кордоном єгерський капітан Сигво з карелами теж відбив усі атаки на вуоксенську межу.
У південній Фінляндії було кілька героїчних спроб піднятися на збройну боротьбу з насильницьким режимом заколотників. Утім, розрізнені операції були приречені на невдачу. Відбулися вони тричі, і здійснили їх Сіґурдський загін, Пеллінґський загін і шуцкор м. Уусікаупункі.
Внесок перших двох загонів був цінним головно тому, що їхні дії в провінції Уусімаа протягом усього лютого сковували чималенькі сили червоних й відвертали увагу керівництва заколоту від північного войовища. Теми Уусікаупунського шуцкору і його участі в подіях на Аландських островах варто торкнутися трохи докладніше, бо це переросло в прикре політичне ускладнення. Воно стало прелюдією намагань Швеції відокремити від Фінляндії Аландські острови, і це призвело до гострої незлагоди в наших міждержавних стосунках, які, на думку Фінляндії, мали формуватися зовсім по-іншому.
У перших числах лютого близько 600 шуцкорівців із округу міста Турку зібралися в Уусікаупункі. Спочатку вони хотіли заскочити зненацька поблизькі гарнізони, а потім пробитися до білих у північну частину провінції Сатакунта, однак недостатнє озброєння і погана поінформованість про загальну ситуацію завадили здійсненню цього плану, і командири вирішили замість цього повести свій загін на Аландські острови, сподіваючись, що там він зможе знезброїти росіян (які, за чутками, поводилися недисципліновано), і налагодити морське сполучення з Пог’янмаа.
Того самого вечора, коли почався перехід через протоку Кігті, наш військовий аташе, капітан Єста Теслев, і його помічник доктор Кай Доннер, телеграфували мені про це зі Стокгольма. Потім надійшло повідомлення, що наші співвітчизники в шведській столиці почали організовувати перевезення морем зброї й амуніції для уусікаупунського шуцкору, сподіваючись, що на Аландських островах може початися повстання.
Це повідомлення було дуже цікавим. Воно давало надію на те, що в тилу в заколотників виникне осередок спротиву, який може стати збірним пунктом для шуцкорів усієї південно-західної Фінляндії. Крім того, в разі здолання російського гарнізону на Аландських островах нам до рук потрапило б іще й чимало трофейних матеріальних засобів.
Подальші донесення свідчили про те, що надії справджуються. 13 лютого уусікаупунський шуцкор під командою капітана Фабрітіуса добувся на головний аландський острів, де швидко роззброїв
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм», після закриття браузера.