Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Робота йшла легко, невимушено і швидко. Спостерігаючих, цікавих було набагато більше, ніж виконавців. Я теж мав своє робоче місце і почував себе рівним серед цих досвідчених дядьків.

Таких «толок» було кілька, а то в подальшому ми долали кусок роботи за куском все вдвох та вдвох.

Про якусь платню я не питав, а мені не казали. Не прийнято це в нас. Раз мама домовлялась, то так має бути.

Вичистивши вівтар, середню частину, притвори і захрестя від всього непотребу, ми почали підготовку до мурування престолу. Це такий прямокутний стіл посередині вівтаря, на який кладуться атрибути богослужіння. Мені треба було викопати яму для закладки фундаменту, і коли вже розпочав цю роботу, то пан Домбровський (зайнятий якоюсь іншою роботою) сказав, що треба копати глибше, аби пересвідчитись, що там немає порожнин, неущільненого ґрунту і т.ін. Сказав, і як у воду дивився.

Копнувши черговий раз лопатою, відчув характерний скрегіт. Подумав — камінець (так вже було), взяв лома і почав тикати ним, щоб можна було підважити і вивалити догори кам`яну брилу. Раптом вістря лому пірнуло в порожнину, інстинктивно затиснув лом, не даючи йому вислизнути з рук.

Пан Марцін розколупав ломом ту діру ще більше, а потім ганчіркою обмотав кінець невеликого патика, вмочив його у дьоготь, запалив, і коли факел добре розгорівся, кинув його в отвір. Лежачи на дні ями, дідусь довгенько то одним, то другим оком вдивлявся через ту діру, намагаючись по миготінню світла щось там розпізнати.

Мабуть, він усе там роздивився і зрозумів. Пан Марцін підвівся, промовив багатозначно: — «Та–ак», і далі:

— Ти, синку, тут послухай, а я піду в склеп, постукаю[67].

Тепер я ліг, притулившись вухом до пробитого отвору. Скоро почув глухе постукування. Воно то наближалось, то віддалялось. Мінялись звуки і по висоті.

Скоро прийшов пан Марцін. Не вдаючись до викладення своїх спостережень, відміряв два сажені в глибину вівтаря і, не відхиляючись від осьової лінії, показав:

— Копаємо тут. Землею звідси закидаємо яму там.

Я полегшено зітхнув. Все ж не прийдеться виносити землю з костьолу в далекий кут двору.

Розмов про наше «відкриття» більше не було, Справа в тому, що в старій частині було багато підземних переходів. Як би там не було, а ремонт костьолу наближався до свого завершення. Вдалося сяк-так позбавитись захаращення, вигребти уламки арматури, цегли, затенькувати тріщини, вибоїни і, головне, побілити вапном стіни, вимити вікна, пофарбувати вхідні двері.

Все ж таки можна було «огледітись» і «глянути вгору». Коли глянули, то побачили, що на костьолі (!) немає хреста… Тепер задумались.

Як то дістатись до самої верхівки виступаючої над дахом трикутної консолі, що вінчала весь архітектурний набір фасадної частини храму? А хто наважиться туди вилізти?

Стояла купка парафіян, позадирали голови, радились. З різних причин, але ніхто з них не почував себе гідним до того. Той старий вже, той скалічений, то відважитись не в змозі. Зійшлись на думці, що то має бути хтось легкий духом, спритний і по силі.

Запропонували Яцеку Адашинському, та батько його, пан Єжик, костьольний сторож, залементував:

— Та що ви! Та де там йому…!

На тому всі й розійшлися. А я з паном Марціном налаштувались розбирати залишки риштування. Ось тут він мені без всяких передумов сказав:

— Як зможеш, то я побалакаю з мамою… Побалакав.

А вже зовсім над вечір, перед тим як розійтись, сказав:

— Проситиму Бога, щоб завтра був погожий день: без вітру, без дощу.

День і був такий, якого випросив дідусь Домбровський. Ще зранку до костьолу підійшло кілька чоловіків. Поки вони з Домбровським готували довжелезну линву (досить товста мотузка), приміряли до неї тоненький шпагат, складали в порядку великі цвяхи, моток дроту, дощечки, пилку, свердло ручне, сокиру, — все то робилось для того, щоб було «під руку», — я придивлявся до даху так, наче бачив його вперше.

Покрівля середньої частини костьолу мала клиновидну форму, вістрям догори. Бокові частини даху, покриті залізом, були не такого крутого нахилу, так що, вилізши туди, можна було ходити не боячись сповзти донизу. Лицьовий торець даху виступав десь на півметра по всьому периметру. Все це разом утворювало фронтон, на вершині якого встановлювався хрест.

Один з дядьків перекинув шпагат з прив`язаним камінцем через гребінь даху, а вже шпагатом витягнули линву. Пан Марцін спритно перев`язав мене другим кінцем линви попід пахви і за широкий березовий пояс, який заздалегідь припасував на мене. Помах рукою, і… я ледь встигаю перебирати босими ногами вверх по крутизні даху. Тільки-но вчепився руками за ребро стику, як натяг кінців линви послабшав з обох сторін і я, перекинувши ногу, всівся на даху. За 10–12 «скачків» опинився біля самого фронтону, з тильної його сторони. Тут же до мене підтягли «сідло»[68].

Тепер, вже стоячи на сідлі і тримаючись за фронтон, можна було роздивитись — де і як встановити хрест. Тут маю сказати: ще перебуваючи «на землі» мене було попереджено, що «гніздо», в яке потрібно вставити хрест, може бути «зайняте», тобто, в ньому може бути залишок деревини, або воно обсипалось і втратило належну ціліндричну чи прямокутну форму.

Я побачив: у «гнізді» стирчав оцупок деревини. Подане мені свердло вкрутив в напівтрухлявий кілочок і досить легко його витягнув. «На землі» швиденько підтесали обземок хреста, тепер вже за відомими розмірами, і… «віра»[69] до мене. Тут настала найризикованіша частина роботи, хрест досить важкуватий (дубовий) і, щоб поставити на місце, треба було обома руками належно виважити його і при цьому не втратити рівноваги.

Виважив. Не втратив. В руках тримав же бо хрест…

Ще хвилина на те, щоб законопатити тавотом[70] щілини навкруги обземка хреста і… «майна» «на землю».

Пан Марцін сказав мені, що на сьогодні достатньо і я можу йти додому. Мама чекала мене. У двір вона не виходила і у вікно в сторону костьолу не дивилась. По тому, як вона подала мені їсти, відчув, що вона пережила до того часу, поки я не появився в дверях.

Стояв той хрест понад десять років. Поки я нікуди не виїжджав з міста, то цей епізод