Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Чи не одна з найвищих будов у місті, після чергового мого приїзду, виявилась не була вже такою й високою. І схили даху не такі вже й круті, і сам хрест не такий вже й великий, і, взагалі, нічого особливого в тому не було.

Особливе, все ж таки, було. Зразу ж після встановлення хреста, мама вирішила мене охрестити.

На першу службу в костьолі з`їхалося багато прихожан зі всієї округи. Вперше в житті довелося побачити таке захоплююче видовище. «На хорах» встановлено не бачену, не чувану до того справжню фісгармонію. Прониклива мелодія, злагоджений спів зворушували душі парафіян.

З усього ритуалу запам`яталась прохолода священної води, якою окроплено нас, хлопчаків, та подарована пробощем невеличка книжечка «Катехізм католіцкі для дзеці».

Дідусь Домбровський помер холодної і голодної зими 1947 року.

Згодом «прилаштувала» мама мене до роботи в «Кооптасі». По «совєтах» німці залишили таку організацію в недоторканості, бо дуже вже було зручно через той «Кооптах» вигрібати у селян для потреб Рейху кури, качки, гуси, яйця.

Директором районного «птаства» був якийсь Згурський. От мама й пішла до нього додому (знайома була з його дружиною) і впросила, щоб «зглянувся».

Йти на роботу треба було через усе містечко, аж до станції вузькоколійки. Поставлено мене на збивання скриньок для яєць.

Першого дня збив я тих скриньок п’ять чи шість, а далі вправно збивав і по п`ятдесят. Старався. За десять скриньок давали одне яйце. Заробляв я не так, щоб дуже, зате навчився забивати цвяхи — семидесятку[71] за два удари молотком.

Згодом мене перевели на більш «хлібне» місце у бригаду вантажників–експедиторів. А це вже серйозно!

Вантажник, та ще й експедитор, має доступ до матеріальних цінностей. Як тільки накопичувався на складі вантаж, то треба було доставити його в Козятин[72]. Це означало, що наша бригада (чотири чоловіки) мали завантажити дві здоровенні німецькі автомашини яйцями (500 штук в одній скрині), або великими клітками з живністю (кури, гуси, качки) кілька товарних вагонів.

Коли їхали машиною, то в кабіну сідали шофер–німець і солдат з гвинтівкою, а ми, вантажники, вмощувались по двоє в якийсь закуток в кузові . Їхали до перехрестя дороги на Любар з середньою швидкістю, а вже на перехресті німець гнав машину з натужним ревом двигуна, аби якнайшвидше перескочити небезпечну ділянку дороги. Згорілі, понівечені остови машин по обидві сторони дороги свідчили, що не кожного разу вантаж доставлявся за призначенням…

Коли ж їхали залізницею, то до Козятина — товарного прибували напівзомлілі. В завантажених до самої стелі вагонах з клітками нещасних курей була така духота і такий сморід, що спирало дихання, починалася блювота паморочилась голова. Двері відкривались лише на станції призначення, а вже тут треба було здавати весь товар.

Додому везли по дві–три курки, а то і гусці, до того ж, втішалися й тим, що самі вціліли.

Награбованого німцями в наших краях було достатньо лутку виважиш, де якийсь хлівець завалиш. І все це крадькома, щоб не скрипіло, не гупало, не деренчало.

Другим здобутком були книжки. Здебільшого, можна було натрапити на них на горищах. Закутки, ледь-ледь освітлені променем через зсунуту черепичину чи якусь іншу щілину, часом відкривали очам таке багатство, що дух захоплювало. Які скарби попалились! То півметровий стос «Нивы»[73] з досконалими фотографіями, репродукціями; то Брокгауз і Єфрон[74] з розтлумаченням всього і всіх на світі; то біблейські фоліанти Старого і Нового завіту на мові Ісуса Христа; попадались товсті книги в палітурках із шкіри та глибокотисненим шрифтом їх назв, в зміст яких проникнути було мені не по силі.

Для того, щоб «подорожувати» по горищах, не треба було давати собі труду переходити з хати в хату, шукати вхід на те горище, думати, як вилізти на нього.

Будинки стояли так щільно, що можна було перелізти по верху з одного на другий і так далі через слухове віконце, чи поміж латами[75].

Опинившись на «об`єкті», перш за все витримуєш паузу, щоб призвичаїтись до сутінку, роздивитись хоч трохи, в якому місці виставлено комин, як йдуть лежаки, на якій висоті бантини, крокви, щоб лобом їх не лічити. Розгледівши і зорієнтувавшись, починаєш поволі просуватись у самісінькі закутки горища, густо засновані павутинням.

Нарешті, серед подертого і зітлілого лахмітгя, розпарованого зношеного взуття, потрісканих і щербатих черепків глиняного посуду, стільців без одної–двох ніжок, — часом натрапляєш на скарб — книжки, покриті товстенним шаром пилюки і горобиного посліду.

Чому книжкові скарби знаходились в глухих закутках горищ, я зрозумів через багато років пізніше: то все були видання дореволюційні а отже, — контрреволюційні. Власники тих багатств, щоб не вскочити в халепу, в такий спосіб вирішили позбавитись її. Добре, що в такий, а не спалили.

Якось трапилось мені погожого дня проходити через міський парк, що розкинувся на кількох гектарах в підніжжі замкової гори. На просторій галявині, обрамованій з однієї сторони берегом річки, з інших — щитом чагарнику, на добрих конях гарцювало кілька вершників.

Спершу вся моя увага зосередилась на конях. Їхні високі ноги з білим перев`язом коло самих копит безшумно перебирались так, наче коні виконували якийсь танок. Крутий вигин шиї вказував на їхню добірну породу. Гострі вуха тремтіли, даючи знак, що готові почути ту мить, коли пролунає команда.

Увага моя відволіклась од коней, тільки-но я почув, як один з вершників заговорив жіночим (!) голосом.

Доводилось мені чути і читати про жінок на конях. А ось бачити — не доводилось. Незвичним було те, що вершниця нічим не відрізнялась від вершників.

У всіх були чорні крислаті капелюхи, світло-коричневі шкіряні штани–галіфе, однакові з численними ґудзиками, камізельки, з-під яких випинались білі сорочки. Вузенькі краватки–шнурки розсікали навпіл груди вершників так стрімко, нібито роздвоювали і їхні обличчя. Руки, зачохлені в пальчата, були при ділі: одна тримала ціле гроно вуздечок для послуху коневі, друга — короткий батіжок–стек з дерев`яним окістом. Лискучі халяви чобіт з високим підбором, встромлені в металеві стремена, щільно облягали чепрак животини. Так розважались на «своїх», тепер, угіддях кінною виходкою різні штадт–гебіткомісари, вправляючись