Читати книгу - "Салимове Лігво"

— Добре, — сказав Бен. — Я піднімуся нагору.

— Не торкайтесь нічого.

— Авжеж.

Діставшись майданчика другого поверху, Бен почув, що Метт уже на телефоні з Паркінсом Ґіллеспі, відповідає на запитання. Він рушив коридором, і слова змішалися у фонове бурмотіння.

Коли він задивився на двері гостьової кімнати, його знову затопило те відчуття напівзгаданого, напівуявного жаху. Він побачив мисленим зором, як він ступає крок вперед і штовхає двері, прочиняючи їх. Кімната здається більшою, ніби побачена дитячими очима. Тіло лежить так, як вони його залишили, ліва рука звисає на підлогу, ліва щока притиснута до подушки, на якій досі видні лінії складок від зберігання в шафі. Раптом очі розплющуються, і очі ці сповнені бездумного, нелюдського тріумфу. Двері закляпуються. Ліва рука піднімається, пальці скрючені в пазурі, губи кривляться в підступній лисячій усмішці, демонструючи різці, які знічев’я виросли дов­гими й гострими.

Бен ступив уперед і розіпнутими пальцями штовхнув двері. Злегка рипнули нижні завіси.

Тіло лежало, як вони його залишили, ліва рука упала, ліва щока притиснута до пошивки подушки…

— Паркінс уже їде, — промовив позаду нього Метт на середині коридору, і Бен мало не закричав.

  5

Бену подумалося, якою вдалою була фраза «Нехай машинерія робить своє». Це було дуже схоже на машину — якийсь із отих досконалих німецьких приладів, сконструйованих із заводного механізму й шестерень; і цифри рухаються в досконалому танці.

Паркінс Ґіллеспі приїхав першим, у зеленій краватці із затискачем ВІВ[159]. В очах його досі були зернятка сну. Він їм сказав, що вже повідомив окружного судмедексперта.

— Він особисто не виїде, цей сучий син, — сказав Паркінс, встромляючи «Пелл-Мелл» у кутик підібганих губ, — але пришле свого заступника й парубка, котрий зробить фотки. Ви торкались турупа?

— У нього рука спала з ліжка, — сказав Бен. — Я спробував покласти її назад, але вона не тримається.

Паркінс зміряв його очима й нічого не сказав. Бен подумав про той жаский стук кісточками пальців об дерев’яну підлогу Меттової гостьової кімнати і відчув у животі нудотний смішок. Він ковтнув, щоб утримати його там.

Нагору першим пішов Метт, а там Паркінс кілька разів обійшов тіло.

— Слухайте, ви певні, що він мертвий? — нарешті запитав він. — Ви пробували його розбудити?

Наступним приїхав лікар, Джеймс Коді, щойно від породіллі у Камберлендській клініці. Після обміну між ними люб’язностями («Приємн’вас бач’ти», — сказав Паркінс і закурив нову сигарету) Метт знову повів усіх нагору. Тепер, подумав Бен, якби всі ми грали на музичних інструментах, ми могли б подарувати цьому парубку реальні проводи. Він відчув, як той смішок намагається знову пробитися вгору до його горла.

Коді відгорнув простирадло і якусь мить нахмурено дивився на тіло. З незворушністю, яка вразила Бена, Метт Бьорк промовив:

— Це нагадує мені те, що ти мені розповідав про того хлопчика, Ґліка, Джиммі.

— То було конфіденційне спілкування, містере Бьорку, — м’яко зауважив Коді. — Якби, що ви таке сказали, дізналися батьки Денні Ґліка, вони б могли подати проти мене судовий позов.

— А чи виграли б?

— Ні, напевно ні, — відповів Джиммі й зітхнув.

— А що там таке про сина Ґліків? — спитав Паркінс, нахмурившись.

— Нічого, — сказав Джиммі. — Жодного зв’язку.

Він послухав стетоскопом, щось пробурмотів, відкотив повіку і посвітив в оскліле око під нею.

Бен побачив, що зіниця звузилась, і досить чутно мовив:

— Господи Ісусе!

— Цікавий рефлекс, хіба не так? — сказав Джиммі.

Він відпустив повіко і воно закрилося з гротескною повільністю, немов цей мрець їм підморгнув.

— Девід Прайн із «Джонса Гопкінса»[160] доповідав про звуження зіниць у деяких трупів до дев’яти годин.

— Він тепер вчений, — пробурчав Метт. — А колись за композицію творів отримував самі «С».

— Вам просто не подобалося читати про розтини, старий ви буркун, — неуважливо відгукнувся Джиммі й ді­став невеличкий молоток. Добре, подумав Бен, він дотримується своїх лікарських манер навіть коли пацієнт, як каже Паркінс «туруп». І знову в ньому сколихнувся той темний сміх.

— Він мертвий? — запитав Паркінс і струсив сигаретний попіл у порожню вазу для квітів. Метт скривився.

— О, він мертвий, — сказав йому Джиммі.

Він підвівся, відвернув простирадло Раєрсону зі стіп і постукав по правому коліну. Пальці ніг залишились нерухомими. Бен зауважив у Майка Раєрсона жовті кільця мозолів на підошвах, на п’ятах і на плеснах. Це навернуло його думку до того вірша Воллеса Стівенса про мертву жінку. «Хай фінал не буде загрозливим, — хибно процитував він. — Імператор єдиний — Імператор Морозива».

Метт гостро поглянув на нього, і на мить здалося, що його самоконтроль похитнувся.

— Що це? — запитав Паркінс.

— Такий вірш, — сказав Метт. — Це з одного вірша про смерть.

— Як на мене, це звучить більш схожим на щось із «Продавця Доброго Гумору»[161], — сказав Паркінс і знову струсив попіл у ту саму вазу.

  6

— А нас з вами знайомили? — спитав Джиммі, дивлячись угору на Бена.

— Знайомили, але тільки побіжно, — сказав Метт. — Знайомтеся: Джиммі Коді, місцевий коновал — Бен Міерз, місцевий віртуал. І навзаєм.

— Він завжди був метким у таких штуках, — сказав Джиммі. — Саме таким і заробив усі свої гроші.

Вони над тілом потисли один одному руки.

— Містере Міерзе, допоможіть мені його перевернути.

Бен, дещо бридячись, допоміг йому перевернути тіло на живіт. Воно було прохолодним, хоча поки ще не закляклим, досі піддатливим. Джиммі пильно роздивився спину, потім стягнув із сідниць труси-жокеї[162].

— Навіщо це? — запитав Паркінс.

— Я намагаюся за синюшністю шкіри визначити час смерті, — сказав Джиммі. — Кров, як будь-яка інша рідина, має схильність шукати собі найнижчого рівня, коли припиняє працювати помпа.

— Йо, це типу як ото в рекламі «Дрено»[163]. Це ж робота судмедексперта, чи не так?

— Ви самі знаєте, що він пришле Норберта, — сказав Джиммі. — А Брент Норберт ніколи не ухиляється від маленької допомоги своїх друзів[164].

— Норберт навіть із ліхтарем у руках не здатен власної сраки знайти, — сказав Паркінс і стрелив недопалком сигарети крізь прочинене вікно. — Метте, у вас відірвалася москітна сітка з вікна. Вона лежить там, на моріжку, я бачив, коли заїжджав.

— Справді? — перепитав Метт ретельно виваженим голосом.

— Йо.

Коді вже встиг дістати з саквояжа термометр і, встромивши його тепер Раєрсону в анус, поклав свій годинник на крохмальне простирадло, де той блищав на сильному сонці. Була за чверть сьома.

— Я піду донизу, — сказав Метт дещо здавленим го­лосом.

— Ви й усі разом можете піти, — сказав Джиммі. — Я побуду тут трішки довше. Поставите каву, містере Бьорку?

— Звичайно.

Всі вийшли і Бен причинив двері на місце події. Його останній погляд назад залишатиметься з ним: яскрава, омита сонцем кімната, чисте простирадло відвернуто, золотий наручний годинник розкидає стріли світла на шпалери і сам Коді, з його кучмою пломенисто-рудого волосся, сидить поряд з тілом, ніби гравюра на металі.

Метт готував каву, коли в старенькому сірому «доджі» приїхав помічник судмедексперта Брентон Норберт. Він увійшов у дім разом з іншим чоловіком, який ніс велику фотокамеру.

— Де воно? — запитав Норберт.