Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Обережно, обігрівач! — репетує Банті, бо поли Патриціїного пальта опиняються в небезпечній зоні.

Патриція з недовірою повертається до Банті.

— Він же не ввімкнений, — повільно і з притиском каже вона.

— Це нічого не міняє, — вперто заявляє Банті й починає розплутувати повідки, не дивлячись на нас, бо й сама розуміє, що меле дурниці. Патриція з огидою кривиться в неї за спиною і повертається до сходів.

— Можна я піду нагору з Патрицією? — поквапцем питаю я, хапаючись за шанс утекти.

— Ні! — хором гукають вони обидві.

Банті врешті заспокоюється, коли тріумфально виколупує із надр сумочки пляшечку транквілізаторів. Від помічних таблеточок вона поринає у змінений стан свідомості і певний час нипає крамничкою, як робот у костюмі-двійці, витягає кошенят, хом’ячків і мишей із кліток, оглядає і шумно пробиває ціну на касі, аж доки посеред розмови з клієнтом не хапається драматично за чоло й не заявляє, що «з неї досить» — мусить піти полежати. Вона сторчголов вибігає з крамнички, на ходу вручивши мені велетенського бельгійського кроля.

— Твоя мати точно в порядку? — питає здивований покупець, забираючи в мене не менш здивованого кроля.

— Так, просто згадала, що фритюрниця ввімкнена, — майстерно брешу я.

Насправді імовірність того, що Банті лишила без нагляду фритюрницю, не більша, ніж що вона змішає білу і кольорову білизну у пранні.

Отже, вранці я працюю, не покладаючи рук. Я встигаю продати двох кошенят (одне черепахове, одне руде), дуже доброзичливе цуценя, двох піщанок, колесо для хом’ячка, три пакети тирси, три кіло сухого корму, підстилку для пса, один котячий нашийник зі стразиками під діаманти й вищезгаданого бельгійського кроля, якого також зараховую до своїх продажів, бо чек вибила саме я, а не Банті. Я доходжу висновку, що в мене хист до торгівлі, про що гордо сповіщаю Джорджеві, коли він нарешті повертається додому (я зауважую, що без керосину), але він мене навіть не помічає. Інколи йому, здається, складно впізнати членів власної родини.

Проте трудилася я все ж недарма, бо за п’ять хвилин він витягає з кишені і вручає мені батончик «Мілкі Вей», а тоді довзоляє випустити з кліток усіх кролів (звичайно, по одному, а то хтозна, який кролячий хаос настав би). Я гладжу довгі оксамитові вуха, притискаюся лицем до плюшевого хутра і слухаю, як швидко б’ються кролячі серця. Думаю, якби Ісус був твариною, то він був би не ягням, а кроликом — великим, пухнастим, м’яким, солодким.

— А мама твоя де? — врешті питає Джордж.

Якщо він збирається поговорити з «моєю матір’ю», то варто нагадати йому про керосин.

— А керосин ти купив? — невинно питаю я.

Він знову дивиться повз мене. Я не просто незнайомка, а ще й не володію знайомими йому мовами. Через десять хвилин він підводить погляд від каси, де перераховує купюри, і приголомшено каже:

— Сраний керосин забув!

Я співчутливо мугикаю.

Він із сумнівом зиркає на двері крамниці: чи можна лишити її без нагляду?

— Як мені йти по керосин, якщо твоєї матері немає?

— Я дам собі раду.

— Не даси.

Цікаво, а хто, на його думку, заробив усі ті гроші, які він зараз перераховує? Проте сперечатися не варто: коли він впирається рогом, то й на біле може сказати чорне. А Банті, буває, заходить іще далі й каже, що це взагалі не колір, а меблі чи банан.

— Іди поклич Патрицію, вона нагляне за крамничкою, — каже він.

Від слів «поклич Патрицію» в мене кров холоне. Кликати Патрицію — це моя невдячна робота. Щойно я кажу «тато (чи мама) чекає на тебе внизу», навколо її голови, як німб із отруйних випарів, з’являється хмара відчаю, і сестра неохоче човпає до батьків, а винна в порушенні її усамітнення все одно я.

Я повільно деруся вгору сходами, хворі коліна протестують проти кожного кроку. Коли я проминаю спальню Банті, мати сидить перед туалетним столиком і стримано виконує номер «Джилліан, перлочка моя», ніби сподівається виманити доньку із глибин дзеркала. Побачивши моє відображення, вона здригається, ніби вгледіла привида, але, обернувшись до мене, рівним голосом каже:

— А, це тільки ти.

— Це тільки я, Рубі! — життєрадісно виспівую я й починаю тарабанити у Патриціїні двері.

— Забирайся геть! — волає сестра, тож я відкриваю двері.

— Тебе татко кличе.

Вона витягнулася на ліжку, склавши руки на пуп’янках грудей, як винятково задумливий труп, і розглядає стелю.

— Забирайся, — повторює вона, не дивлячись на мене.

Я певний час терпляче чекаю, а тоді повторюю повідомлення. Після чергової довгої мовчанки вона нарешті злегка повертає голову до мене і глухо каже:

— Скажи йому, що я захворіла.

— І що в тебе болить?

Я знаю, що Джордж точно про це спитає, тож краще одразу заготувати відповідь, ніж знову підніматися сходами. Патриція знову втуплюється у стелю і безрадісно сміється.

— У мене болить душа, — каже вона глухим драматичним тоном, заплющує очі й напускає вираз вишуканої нудьги, якої вимагали від своїх моделей прерафаеліти.

— Так таткові й передати?

Можу уявити, що він скаже, коли я йому повідомлю — «Патриція не може спуститися, бо в неї болить душа». Патриція регоче, як Мадлен Ашер, і махає тонкою блідою рукою.

— Скажи, що в мене місячні — і він заткнеться.

Вона права, він затикається.

— Ну, як завжди, — бурмоче він собі під ніс, ніби менструальний цикл спеціально вигадали, щоб його подратувати. — То я піду.

І він перевертає табличку на дверях, яка сповіщає світу назовні: «Вибачте, зачинено, не відпускаємо навіть „Ветзим“». Пересвідчившись, що він таки пішов, я знову перевертаю табличку, аби всі бачили, що ми «Відчинені, відпускаємо „Ветзим“», і кілька годин любісінько торгую і граюся з тваринами. Я кидаю м’ячика дивному на вигляд білому тер’єру (Патриція охрестила його Жмутиком) — ніхто не хоче його купувати, хоча Джордж весь час пов’язує йому на шию великий червоний бант і виставляє на вітрину. Ми з Патрицією дуже хочемо, щоб бідолашного Жмутика хтось купив, бо Джордж погрожує, що його «приспить» — і ми розуміємо, що це евфемізм. (Може, Джилліан лише прикидається мертвою? Може, насправді