Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Місіс Скуґлунд, я привів до вас свого тата. Схоже, ви з ним незнайомі».
«Так, це я, шановна пані. Зельбст».
Татко стояв перед нею невисокий, але впевнений, у своїх камізельках, черевом уперед — живіт у нього був не обвислий, а міцний. Він і чоловіком був саме такого міцного типу. Нікого не боявся. Не жив прошеним хлібом. Ні перед ким не плазував. Уже цим своїм «шановна пані» показав їй, що він незалежний і не в тім’я битий. Дав зрозуміти, що вміє поводитися з жінками. Струнка місіс Скуґлунд, з укладеним плетивом кіс на голові, розміняла шостий десяток і була років на вісім-десять старшою за татка.
«Я попросив сина привести мене до вас, бо знаю, як багато ви робите для хлопця. Тому повинні знати не лише його матір, а й батька».
«Місіс Скуґлунд, мій тато потрапив у тісний кут, а я не знаю, до кого ще можна звернутися по допомогу, крім вас».
Саме це таткові було й потрібно. Він став до слова і розповів удові про свою хімчистку і прострочені платежі, описане обладнання і судового пристава, про те, що з ним станеться.
«Я маленька людина, — сказав він, — що намагається якось перебувати.
«Ви не допомагаєте своїм дітям, — зауважила місіс Скуґлунд».
«Еге ж, — притакнула Юрдіс».
«Так ні з чого. Якби я мав щось, хіба б не допоміг дітям? Он, скрізь по місту черги за хлібом, за супом. Я ж бо не один такий. Всім, що маю, ділюсь. Віддаю дітям. Поганий батько? Невже б мій син привів поганого батька? Він любить свого тата, довіряє татові, знає, що його тато добрий. Та щойно в мене щось налагоджується, мене знищують. Зараз у мене ніби маленький, але хороший бізнес, і я б не хотів його втрачати. У мене працюють три людини, отримують платню, і якщо справа лусне, також опиняться на вулиці. Шановна пані, я можу дати розписку, і за два місяці гроші поверну. Я людина проста, але працьовита, мені можна довіряти».
Коли татко сказав «довіряти», Вуді аж здригнувся. Так ніби звідусіль вибухнули маршем труби оркестру Джона Сузи[85], щоб усіх попередити: «Брехло! Це — брехун!». Однак місіс Скуґлунд, з думками про божественне, була десь далеко. І нічого не почула. Хоч усі в цій частині світу, за винятком хіба дурноголових, жили практично і розмовляли навіть з ближніми тільки на практичні теми, місіс Скуґлунд, з усіма її статками, була ніби не від світу цього, принаймні на дві третини.
«Дайте мені можливість показати себе, — сказав татко, — і побачите, що я зроблю для своїх дітей».
Тут місіс Скуґлунд завагалась, а тоді сказала, що має піднятися нагору до своєї кімнати, помолитися і порадитися з Богом — хай вони посидять і почекають. Обабіч груби стояли два крісла-гойдалки. Юрдіс похмуро зиркнула на татка (небезпечна людина) і з докором на Вуді (це він привів небезпечного зайду і каламутника, щоб скривдити двох добропорядних християнок). Тоді вийшла слідом за місіс Скуґлунд.
Щойно вони забралися, татко підхопився з крісла і розлючено просичав:
«Що це за комедія з молитвою? Їй треба у Бога питати дозволу, щоб позичити мені п’ятдесят баксів?»
«Справа не в тобі, татку, — пояснив Вуді, — віруючі люди завжди так роблять».
«Облиш, — заперечив татко. — Вона повернеться і скаже, що Бог не дав їй дозволу».
Вуді це не сподобалось, він подумав, що татко таки товстошкірий, і сказав:
«Помиляєшся, тату, вона не кривить душею, зрозумій: вона емоційна, нервова, але щира, просто все хоче зробити правильно».
«Служниця її відмовить, — буркнув татко. — То ще та штучка. У неї на пиці написано, що тримає нас за двох ошуканців».
«Не варто сперечатися, — проказав Вуді. Він підсунув крісло ближче до груби. Його черевики промокли наскрізь і, здавалося, вже ніколи не висохнуть. Блакитні виблиски полум’я гойдалися над вугільними жаринами зграйкою рибок».
А татко підійшов до серванту (чи етажерки) в китайському стилі, смикнув було за ручку, а тоді дістав складаний ножик і в мить ока відчинив замок вигнутих скляних дверцят. Дістав звідти срібну тарілку.
«Ти що робиш, татку? — здивувався Вуді».
Та татко і бровою не ворухнув, достеменно знав, що робить. Знову замкнув сервант, ступив кілька кроків по килиму і дослухався. Засунув тарілку під пасок і заштовхав собі глибше в штани. Тоді приклав до губ свій короткий товстий палець.
Вуді мусив стишити голос, але був геть ошелешений. Він підійшов до татка і торкнувся його руки. Він вдивлявся в таткове обличчя і його очі дедалі маліли, ніби щось стягувало його шкіру на голові. Це називають синдромом гіпервентиляції, коли дихання стає глибоким і частим і виникає відчуття паніки.
«Поклади це назад, татку, — здушеним голосом сказав Вуді».
«Та це ж чисте срібло і коштує чимало, — відказав татко».
«Татку, ти ж обіцяв не заганяти мене на слизьке».
«Та це тільки страховка на випадок, якщо вона помолиться і вирішить відмовити мені. А коли скаже «так», я покладу це на місце».
«Але як?».
«Поставлю назад. Якщо не я, то ти це зробиш».
«Ти замок зламав. Я не зможу. Не вмію».
«Та тут не треба бути мудрагелем».
«Так, ми зараз підемо і покладемо це на місце. Дай мені тарілку».
«Вуді, вона в мене під ширінькою, в підштанках. Не треба з павутини мотуз крутити».
«Татку, я не можу повірити».
«Припини репетувати. Якби я тобі не довіряв, то хіба б зробив це на твоїх очах.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
