Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Як прямували до чайної, до нас були прикуті геть усі погляди. Цікаво, коли востаннє ці люди бували в доках? Таких, як ми, не чекали в Північному Файґу з теплими обіймами, проте від наших грошей і тут би не відмовилися. Ми переплатили, щоб сісти біля вікна, звідки видно було червоні двері з того боку вулиці.

— Що це за хріновина така? — Остер узяв із дворівневої тарілочки тістечко й покрутив роздивляючись.

Кілька шарів тонкого крихкого тіста пересипані якимось порошком червоно-кривавого кольору.

Біля столика зупинилася жінка зі срібною тацею на коліщатках, поставила на стіл два чайники, прикрашені ручним розписом. Очі потупила, ніби нас там і не було, і я зрозуміла: вона не дивиться на нас не тому, що не схвалює. Вона боїться. І на якусь мить я збагнула, що це відчуття мені до вподоби.

Я покрутила перед собою чайник, роздивляючись примхливі лілові квіти й золотий візерунок уздовж обідка. Філіжанка йому до пари коштувала дорожче, ніж увесь мій набір інструментів.

— Він збирається вилазити чи ні? — нетерпляче пробурчала Вілла, наповнюючи горнятко гарячим чаєм.

— Вилізе, — запевнив Пай, не зводячи погляду з червоних дверей.

— А звідки саме двійко матросів із Бастіана знайомі з заможним кравцем із Північного Файґа? — Вілла підвела погляд від чашки на Остера.

— Він Солонокровний, — відповів той, перш ніж Пай устиг вставити слово. — А Пай йому колись допоміг.

— Як допоміг? — поцікавилась я.

— У такий спосіб, що треба віддячити, — тепер хутко кинув Пай, не давши сказати Остерові.

Обидва вже розповіли при мені більше, ніж могла сподіватися. Тиснути далі не варто.

Вілла взяла з тарілочки тістечко, відкусила і спитала з повним ротом:

— А що, як він відмовить?

— Не відмовить, — самовдоволено посміхнувся Остер. — І за сто мідяків зробить, якщо більше не запропонуємо.

— Звідки знаєш?

— Він уже багато років не брався до вітрил. Схопиться за таку можливість.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Чому ж тоді не запропонувати йому сотню замість восьми?

— Одну за вітрила. І ще сім за мовчання, — пояснив Остер.

— Що, Солонокровні не тримаються купи? — засміялася Вілла.

— А ось і він. — Пай підвівся і присунувся до вікна.

Із того боку вулиці вигулькнув сивовусий чоловік у строкатому шалику, обвішаний в’язкою пакунків. Побалансувавши під вагою згортків, нарешті видобув ключа, відчинив двері й увалився досередини.

Я допила чай, усі підвелися, Остер прочинив переді мною двері, і ми з Паєм пліч-о-пліч вийшли в сонячний день.

Пай роззирнувся вулицею в один бік, тоді в інший, кивнув мені: «Ходімо!» — і ми в ногу перетнули вулицю. Проте корабельна команда в Північному Файґу не може лишитися непоміченою. Нас виказували зашкарубла шкіра, вигоріле волосся та потерті лахи. З вікна сусіднього будинку якась пані зміряла нас похмурим поглядом. Уся вулиця витріщалася на те, як ми вишикувалися під кравцевими дверима.

Пай відсунув клямку, лишивши її теліпатися, і ми рушили сходами нагору. У будинку розмістилася крамничка: стіни пофарбовані найніжнішим відтінком лавандового, на полицях розкладені

сувої тканин усіх кольорів веселки.

— Хвилинку! — гукнули з глибини приміщення.

Пай усівся в крісло біля вікна, навпроти якого в кутку було встановлене трюмо — так, щоб ловило вигідне освітлення. На столику перед ним розставили кришталеві пляшечки з якимись рідинами бурштинового кольору. Пай відкоркував одну з них, плеснув у гравійовану чарочку, підніс до губ і різко відпив.

Я простягнула долоню догори, торкнулася розгорнутого, поцяткованого жовтими квіточками сувою білого шовку, край якого наїжачився нитками, — аж тут помітила, якою бруднющою здалася моя рука поряд із цією білиною.

Позаду зачулися кроки. Остер очікувально сперся ліктями на стійку. Із-за кутка виринув хазяїн, різко пригальмував перед Віллою — та отетерів, завваживши Пая. Сам такий ошатний: шалик на шиї зав’язаний акуратним вузликом, вуса намащені воском, кінчики підкручені.

— І що ви тут робите?! — пропищав із сильним акцентом, розтягуючи кінець кожного слова.

— А я гадав, ти мені зрадієш, Лео, — усміхнувся Пай.

Той пирхнув.

— Мої клієнти не зрадіють, коли дізнаються, що повз мою крамницю пропливала зграйка волоцюжок.

— Якщо пригадуєш, саме такий волоцюжка, пропливаючи, урятував твою дупу тоді, у Бастіані. Якби не я, не мав би ти цієї гарненької крамниці, — завважив Пай, закинув голову й вилив у рота решту рідини з чарки.

Лео рушив до вікна, засмикнув штори й сунув руку до фартуха по люльку. Ми мовчки споглядали, як він набиває її коров’яком із круглої бляшаночки, запалює вогник, пихкає і видихає з рота білий дим.

— А носити оце — безпечно? — поцікавився Остер, указуючи на перстень на середньому пальці Лео. Теж знак фахівця, прикрашений халцедоном.

Я збентежено роззирнулася. Якщо він вітрильний майстер, нащо йому текстильна крамниця?

— Переживаєш за мене? Як зворушливо!

Лео розчепірив пальці, роздивляючись камінець, — і, придивившись, я помітила вигравійований на сріблі символ Бастіана. Тож він таки вітрильний майстер, але гільдія в Серосі не дала йому відповідного персня.

— Нам потрібні вітрила, — просто проказав Остер.

Вуса Лео смикнулися.

— Я не маю виготовляти вітрил. І ви в курсі.

— Та це не означає, що не станеш.

— А чом не піти до якоїсь із вітрильних майстерень на тому кінці міста? — примружився кравець.

Пай налив собі ще.

— Ходили. Вони не хочуть.

— Тож ви втрапили в халепку, — стиха захихотів Лео собі під ніс.

— А тобі що? Зробиш чи ні?

— Залежить від того, скільки монети ви готові викласти за те, щоб я ризикнув головою.

— Вісім сотень мідяків, — мовила я байдуже.

Вілла глянула на мене з суворим докором.

Та хіба могли ми ще торгуватися? Ми втрапили у відчайдушне становище, і не мало сенсу намагатися вдавати, ніби це не так.

— Немає часу торгуватися.