Читати книгу - "Все те незриме світло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вернер сидить у лабораторії пізно вночі, знову сам, крутячи ручку «Грюндіга», якого Фолькгаймер брав із Гауптманового кабінету, шукаючи музику, шукаючи відлуння, сам не знаючи, що шукає. Він бачить, як контур розмикається й змикається знову. Бачить Фредеріка, що вглядається у свою книжку з пташками, бачить жах цольферайнських шахт — котяться вагони, гримлять замки´, їздять конвеєри, димові труби плюють у небо вдень і вночі. Бачить Юту, що розмахує смолоскипом, доки темрява підкрадається з усіх боків. Вітер б’ється в стіни лабораторії — вітер, що, як любить їм нагадувати комендант, прилітає аж із Росії, козацький вітер, вітер усеїдних варварів зі свинячими головами, здатних на все, аби напитися крові німецьких дівчат. Вітер горил, яких треба стерти з лиця землі.
Статика, статика.
Ти там?
Урешті він вимикає радіо. З тиші дзвенять голоси його наставників. Вони луною відбиваються, з одного боку, а з іншого — говорять спогади.
Розплющте свої очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди.
Лезо й Мідія
Ресторан у «Готель-Дью» великий, похмурий і повний людей, що обговорюють підводні човни біля Гібралтару, грабіжницький валютний курс і чотиритактні дизельні мотори. Мадам Манек замовляє дві миски супу з морепродуктами, які вони з Марі-Лор швидко спорожнюють. Вона не знає, що далі робити — їм і далі чекати? — тож замовляє ще дві.
Нарешті навпроти них сідає чоловік у шелесткому одязі.
— Вас точно звати мадам Вольтер?
— А вас точно звати Рене? — питає мадам Манек.
— А це хто?
— Моя спільниця. Вона безпомилково визначає брехню за голосом.
Він сміється. Вони базікають про погоду. Від чоловіка пахне морем, наче його сюди принесло штормом. Розмовляючи, він сильно жестикулює й зачіпає стіл, через що дзвенять ложки в мисках. Нарешті він зізнається:
— Ми захоплюємося вашою діяльністю, мадам.
Чоловік, що називає себе Рене, далі говорить надзвичайно тихо. Марі-Лор удається розчути тільки кілька фраз:
— Видивляйтеся особливе маркування на їхніх номерних знаках: WH — це піхота, WL — авіація, а WM — морські сили. І ви могли б занотовувати — чи знайти когось, хто міг би, — кожне судно, що заходить і виходить із гавані. Ця інформація нині дуже потрібна.
Мадам Манек мовчить. Чи сказано ще щось, чого Марі-Лор не вдалося розчути, чи вони спілкуються ще й пантомімою, передають записки, погоджують стратегеми, — вона не може сказати. Досягнуто якогось рівня згоди, й досить скоро вони з мадам Манек повертаються на кухню в будинку номер чотири по рю Воборель. Мадам Манек чимось гримить у підвалі й дістає знаряддя для консервування. Сьогодні, оголошує вона, їй удалося роздобути, напевно, останні два ящики персиків на всю Францію. Вона наспівує, допомагаючи Марі-Лор їх чистити.
— Мадам?
— Так, Марі.
— А що таке псевдонім?
— Це таке ім’я, яким користуєшся замість справжнього.
— Якби мені треба було, яке ім’я мені можна було б узяти?
— Ну, — вагається мадам Манек. Вона витягає кісточку з персика й ріже його начетверо. — Та яке завгодно. Русалка, якщо хочеш. Стокротка? Фіалка?
— А як щодо Мідії? Напевно, я б хотіла бути Мідією.
— Мідія. Чудовий псевдонім.
— А ви, мадам? Ким ви хотіли б називатися?
— Я? — ніж мадам Манек завмирає в повітрі. У підвалі співають цвіркуни. — Я хотіла би бути Лезом.
— Лезом?
— Так.
Аромат персиків збирається у ясну червонувату хмару.
— Лезом? — повторює Марі-Лор.
Обидві заливаються сміхом.
У саморобному конверті чекає Вернерів дитячий блокнот, на обкладинці якого написано його рукою: «Питання». На сторінках кишать хлопчачі креслення, винаходи: електричний нагрівач ліжка, який він хотів зробити для фрау Елени, велосипед із ланцюгами на обидва колеса. Чи впливають магніти на рідини? Чому човни тримаються на плаву? Чому в нас паморочиться від крутіння на місці?
У кінці — з десяток чистих сторінок. Напевно, записи такі дитячі, що цензор їх не зафарбував.
Навколо нього гримлять чоботи, стукають гвинтівки. Рукоятку на землю, цівку до стіни. Схопити чашку з гачка, тарілку з полиці. Стати в чергу по варену яловичину. Його накриває така велика хвиля туги за домом, що доводиться стулити повіки.
Пожити перед смертю
Мадам Манек заходить до Етьєнового кабінету на п’ятому поверсі. Марі-Лор слухає за дверима.
— Ви могли б допомагати, — чути голос мадам.
Хтось — напевно, вона ж — відчиняє вікно, і свіже морське повітря вривається на сходи, здмухуючи все на своєму шляху: Етьєнові фіранки, його папери, його пил, тугу Марі-Лор за батьком.
— Будь ласка, мадам, зачиніть. Вони ж карають порушників режиму!
Вікно залишається відчиненим. Марі-Лор спускається на одну сходинку.
— Як знати, кого вони покарають, Етьєне? Жінку з Ренна на дев’ять місяців кинули до в’язниці за те, що вона назвала одного зі своїх кабанів Геббельсом, ви це знали? Хіроманта з Канкаля застрелили за те, що той передбачив повернення де Ґолля навесні. Застрелили!
— Це лише чутки.
— Мадам Ебрар розповідала, що одному чоловікові з Дінара — дідусеві, Етьєне, дали два роки в’язниці за те, що він під коміром носив Лотаринзький хрест. Подейкують, що вони перетворюють усе місто на великий склад боєприпасів.
Її двоюрідний дід м’яко сміється.
— Звучить як вигадка шестикласника.
— У кожній чутці є зерно правди, Етьєне.
Усе Етьєнове доросле життя, розуміє Марі-Лор, мадам Манек зважала на його страхи. Обходила їх, згладжувала. Дівчинка спускається ще на одну сходинку.
— Ви багато знаєте, Етьєне, — продовжує мадам Манек, — про мапи, припливи, радіо.
— Усі ці жінки в моєму домі — це вже надто небезпечно. Люди не сліпі.
— Хто?
— Та хоча б парфумер.
— Клод? — вона пирхає. — Малий Клод тільки тим і зайнятий, що себе обнюхує.
— Клод уже не такий і малий. Навіть я бачу, що його сім’я має більше за інших: більше м’яса, більше електрики, більше масла. Я знаю, як такі нагороди дістаються.
— Тоді поможіть нам.
— Я не хочу заробити неприємностей, мадам.
— А хіба нічого не робити — це не заробляти неприємностей?
— Нічого не робити — це нічого не робити.
— Нічого не робити — це те саме, що й співпрацювати з ними.
Вітер дме поривами. В уяві Марі-Лор він перекочується й сяє, підносить у повітря хвою й терня. Срібний, а тоді зелений, а тоді знову срібний.
— Я знаю способи, — шепоче мадам Манек.
— Які способи? Кому ви довірилися?
— Іноді доводиться комусь довіряти.
— Якщо людина не однієї з вами крові, нічому не можна вірити. Та й навіть у цьому разі. Ви не з людиною хочете боротися, мадам Манек, а із системою. Як боротися із системою?
— Та хоч якось.
— Що я маю робити?
— Відкопати ту розвалюху на горищі. Колись ви знали про радіо більше за будь-кого в місті. За
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.