Читати книгу - "Яр"

— Нэ харашьо абижат калэку.

Усі зеки припинили роботу й дивилися на нас, але це не збентежило Папу Швілі, він весело засміявся, наступив мені чоботом на руку й запевнив:

— Кагда-нибуд я тиба убю, контрик. Началник Потапов за такого врага народа еще спасиба скажет мнэ.

Це вже був цілковитий крах наших ілюзій. Днів за кілька ми змирилися з поразкою й почали обдумувати інші шляхи, як запастись провіантом для майбутньої втечі. Та в кінці червня, так само опівночі, мене поторсав за ногу той самий Німий і тицьнув у руку малесенького згорточка, лунко дихаючи Носом і ротом. Я нишком оглянув ту річ аж перед побудкою. Почались білі ночі й давно розвиднилось. У згорточку виявилися гроші. Як платні за величезний золотий самородок їх було сміховинно мало, але ми й не збиралися багатіти. Цих кількох потертих купюр могло вистачити на перловку та сіль, без Яких годі було пускатись у смертельні мандри.

— Чтоб ти, контрик, не думал, что блатные — народ нечесный и толко ви, контрики, честные.

Певно, по-своєму Папа Швілі був максимально чесний і віддав нам саме половину одержаних за самородок грошей, бо між нами й «покупцем» був не один «половинщик». Та й мадам Потапова скуповувала самородки не за державними цінами, а від щедрот своїх.

Тепер належало придбати в нашому табірному кіоску, де з каторжан за кожну дрібницю лупили по три шкури, належну мінімальну кількість крупи та соли, та ще й так, щоб ніхто не звернув уваги на наш «надмірний апетит». У цій справі можна було провалитися ще легше, ніж із продавцем прихованого від концтабірних властей самородка. Ще краще було б запастися цукром, шоколадом або згущеним молоком, але таких делікатесів до кіоску не завозили, таке продавали тільки для начальства в «жилдомах», куди ми, звичайно, і не мріяли потрапити.

Усі гроші тримав у себе в сховку Яким, а мені й Кастусеві видавав потроху лише тоді, коли в кіоску з'являлися сіль чи перловка. Ми купували небагато за раз, щоб не привернути до себе нічиєї уваги, і все до часу складали серед свого дрантя на нарах. У неробочий час, коли в бараці було багато народу, ми намагалися лишати коло наших нар бодай котрогось одного з трьох, бо виснажений непосильною працею в'язень завжди голодний.

Біля управи, на паркані собору і в інших людних місцях було вивішено великі оголошення:

«До мешканців міста Яру. Усім колишнім колгоспникам колишніх колгоспів «Жовтень», імені Сталіна, імені Чапаева та імені Кагановича, а також усім громадянам, які ще не трудовлаштувались і не мають довідки з місця роботи, пропонується з'явитися завтра, 25 грудня, до контор тих колгоспів, до яких вони були колись закріпачені.

Колгоспи ліквідовано. На їхньому місті тепер створено громадські господарства. Починається підготовка до посівної кампанії в громгоспах.

Усіх тих, хто не з'явиться на роботу протягом двох діб, чекає кара.

м. Яр, середа, 24 грудня.

Звістка швидко облетіла все містечко. Хтось чухав потилицю, хтось міркував, які переваги цих громгоспів над колгоспами, а найсміливіші нишком плювалися.

Єсохвад невідомо звідки витяг нову коломийку, ходив од оголошення до оголошення, де збиралися групками люди, і приспівував:

Люди озиралися на всі боки й реготали й з того, як Єсохвад вимовляв «колихтів», і з отого незрозумілого слова «розтабара», якого, певно, і сам Єсохвад не розумів і вживав тільки для складу.

Двадцять п'ятого грудня жоден колгоспник на роботу не вийшов, але наступного дня контори аж тріщали від люду, бо в оголошенні було сказано: протягом двох діб.

Колгоспні садиби мали жалюгідний вигляд, але в деяких корівниках уже ревла худоба. Місцевій владі пощастило зібрати по людях розграбованих корів і коней, яких не встигли під час відступу погнати на схід. Під страхом кари дядьки й молодиці зносили й звозили те, що розтягли були в добу міжвладдя. Біля кузні колгоспу імені Чапаева горопудилися плуги, борони, колеса й різне залізяччя, чувся недружний дзенькіт. Колишнього бригадира діда Гудима, який уже років зо два сидів на печі, було призначено головою громадського господарства №1, і він у супроводі молоденького поліцая Онисима Лук'янчука роздавав наряди.

— Галько, і ти, Маріє, і ти, Григоровна, і ти, і ти поїдете рубать кукурузиння.

Він не сказав «ламати пшеничку», бо «пшеничку», тобто качани люди самі вже давно пообламували, хоча й від бадилля лишилися тільки потолоки.

Дівчата, і молодиці, і баби, яких він призначав, сідали в парні сани й, одвертаючись від пронизливого вітру, їхали в степ. Зо два десятки бабів голова призначив до комори чистити засіки гамазею. Хтось пожартував:

— Як був колихтів, то зсипали й у сміття, усе'дно було шо зсипать, а це скільки не мети...

Інша вимела з кутка суху мишу й завищала:

— І-і-і...

Перша зробила висновок:

— Шо воно за гамазей, коли в йому й миші з голоду дохнуть?

— А нашо ми тут-o метемо, жінки? — висловила сумнів та, що знайшла мишу.

— Напти! — буркнула котрась