Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Тіл мавп, до речі, було більше. На святі біля Вежі Аристаса — так стали нещодавно називати споруду поблизу кедробабу, в якому гостювали земляни — люди явно танцювали краще і наближалась та мить, коли вони мали розпочати допомагати одне одному відчути м‘ятний подих Любові. От і Корнелія все частіше зиркала з-під маски на Кременчука, а той теж все частіше чомусь мимохіть напружувався від цих поглядів.

Зоребор же ані на що стороннє уваги не звертав. Блискучий від пилку, який, змішавшись з кров‘ю, обліпив його кольчугу, він майстерно й з любов‘ю відбивав удари величезної мавпи, що з механістичністю робота насідала на нього. Втім, робота — не робота, але настала мить, коли удар Меча Безсмертя трипільського вояки таки наскрізь прошив її незугарне тіло і мавпа розпочала повільно завалюватись на бік, схопившись за пробиті груди й здивовано вичяривши свої малесенькі — Богдан чомусь згадав Нксу-Аристаса — оченята.

— Слава, слава Правічному! — здійняв в натхненному пориві обидві руки Зоребор і ледь не поплатився за це: меч Зайуса, що раптово випірнув з-за спини такої, що вже майже впала на землю, мавпи, свиснув перед самим обличчям юнака.

Богдан кинувся було до нього, але його випередила Корнелія, яка за мить вже схрещувала свій клинок з клинком Зайуса. Втім, ані Норильцєв, ані Кременчук, без роботи не залишились: до них вже вистрибом бігло ще двійко мавп, в котрих Богдан взнав Зорана й Зонама. А ті, не вітаючись, кинулись до бою… Чи то до танцю… І за пару хвилин лише курява бурштинова знялась над місцем їхніх хореографічних вправ.

Загалом, увесь простір під вежею із завмерлими поряд з нею танкетками та гігантським Аристасом, що навис над ними, вже жодним чином не нагадував того моря живих істот, що вирувало тут ще зовсім недавно. Тепер він нагадував морський беріг під час відпливу, коли той самотньо завмирає неоковирними купами водоростей. Тільки тут в купи були звалені закривавлені тіла людей та мавп. Деінде ще витанцьовували поодинокі гурти на кшталт того, в якому опинились Богдан з Зоребором.

Їм було непереливки. Не дивлячись на всі ментальні таланти Кременчука та всю майстерність Корнелії, більш довгорукі мавпи наступали, притискаючи людей до мовчазного ряду танкеток. Ось Зоран вибив меча з руки Зоребора. Ось безгучно луснув двійник Зонама. Ось справжній Зонам змусив помилитись дівчину, від чого та втратила майже весь верхній ряд пір‘їв на масці, відтятих його клинком. Ось Зайус загрозливою брилою навис над Кременчуком, обома руками здіймаючи свого короткого, але масивного, Меча Безсмертя. За мить той мав обрушитись на голову землянина. І завадити цьому, здавалось, вже нічого не могло.

А сам Богдан Кременчук, капітан гременецької водної міліції, в минулому — невстрашимий опер міського карного розшуку, навіть не спробував нічого зробити для свого захисту. Він опустив руки і ледь схилив голову, покірно підставляючи її під смертельний удар. „Нарешті, нарешті, — радісно билося в скронях, — нарешті я дістанусь до справжньої, до немислимої Любові. До Сніжанки дістанусь, врешті решт, до доньки”.

Дістатися, втім, йому наразі не пощастило. Час, вочевидь, для діставання ще не настав. Бо зненацька краєм ока він помітив, як здригнулося тіло Зайуса. Як він вкляк, а з його волохатих грудей вигулькнув кінчик гострого клинка, всадженого йому в спину. Кінчик миттєво забагрянив теплою кров‘ю.

— С-спасибі, — ще встигла вичавити мавпа перед тим, як впасти навзнак, відкриваючи гнучку людську постать, що завмерла за ним.

Меру з‘явився вчасно. Або зовсім невчасно. Це залежало від того, з якого боку дивитись на цей факт.

Сам сороріанин поки що не звертав жодної уваги на капітана. Швидким поглядом оцінивши ситуацію, він стрибнув до впалого Зоребора. Зоран як раз схилився над ним і від того не викликало жодного здивування те, що ця поза посприяла важкому польоту вбік відтятої мавпячої голови. Грузький струмінь яскраво-червоної крови хлюпнув на, по дебільному щасливе, обличчя Норильцєва.

А Меру вже пліч-о-пліч стояв разом з Корнелією. І вони вдвох здіймали на мечах тріпотливе тіло Зонама для того, аби за мить кинути його бездиханним на купу таких само покручених тіл.

Отже, за якусь хвилину всі оточуючі мавпи, ковзнувши у вічність по Мечах Безсмертя, торкнулись там всесвітньої любові. І лише люди забарились, хоча й нетерпляче очікували цього. Корнелія з Меру якось синхронно повернули голови й втелющились скляними поглядами в постаті землян. В повітрі вникло декілька їхніх фантомів. Час настав. Час останнього танцю.

Кременчук зрозумів це відразу й безповоротно. Він був готовий до цього. Як і Зоребор. Але щось трохи муляло серця землян. Не давало їм сил для того, аби з розгону кинутись просто на лискучі клинки мечів Меру й Корнелії, які хижими граціозними рухами вже танцювали до них.

— Такаманохара! — видихнув Богдан, кидаючи короткий, мов удар меча, погляд на усміхнене обличчя Норильцєва.

Те відразу якось поблякло й витягнулось:

— Соня!..

— Ми не можемо, не можемо кинути її без Любові! Це буде зрадою, — лихоманково шепотів Кременчук, боковим зором спостерігаючи за тим, як сорорійці наближуються до них.

— Але ж… Але ж, вона не може… А ми… А ми теж навіть покликати її не можемо…

— Можемо, можемо, — продовжував шепотіти Кременчук, задкуючи від Корнелії. Ігор робив те ж саме стосовно Меру. — Ми все зможемо, якщо на вежу… По спіралі… По естакаді…

Чоловіки швидко перезирнулись поміж собою і раптом, не змовляючись, водночас, повернулись спинами до своїх танцювальних напарників та й кинулися в бік башти. Прямісінько в щілину поміж двома золотавими танкетками, що зненацька розпочали рухатись назустріч їм. І, вочевидь, такі їхні дії настільки порушували встановлений ритуал, що минуло декілька тягучих хвилин перед тим, як навкруги заворушилось, завмерле було, життя і не кинулось за ними в несамовиту гонитву. А в небі урочисто-велетенський Аристас відсторонено спостерігав за метушнею, яка зчинилась вже біля самісіньких його