Читати книгу - "Темна Академія-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 15

Я усвідомлювала, що в мене всього лише хвилин п’ятнадцять перепочинку. Доки не повернеться решта. Треба докласти всіх зусиль, щоб ніхто ні про що не здогадався. Не зрозумів, наскільки мені погано. Не фізично. Морально.

Шейріс тільки привід дай для підозр – не відчепиться, поки не отримає чітке пояснення. А правду я сказати їй все одно не зможу. Доведеться брехати. Знову.

Як же я втомилася від постійної брехні! Плуталася у власних думках і відчуттях. І плакати не можна. Почервонілі очі все скажуть за мене.

Тупо лежала на ліжку, згорнувшись калачиком, і дивилася в нікуди. Згадувала всі психотехніки, які знала, щоб заспокоїтися, привести розум у хитку подобу рівноваги.

Почула, як відчинилися двері. Схоже, навіть короткого перепочинку в мене не буде! Натягла на обличчя посмішку і повернула голову в бік входу.

Посмішка відразу сповзла. Єдиний, перед ким не треба прикидатися – крім, мабуть, декана Байлерна – Лоран.

Я з острахом подивилася поверх його плеча, але нікого більше не побачила. Мабуть, він під слушним приводом відбився від інших. Хоче розпитати, як все пройшло вчора? Ще б пак, не проґавить можливості посмакувати подробиці!

Тут мені стало соромно від власних думок. Лоран встиг довести, що насправді його мотиви не такі вже й низькі.

– Так все погано? – запитав він, проходячи в кімнату і сідаючи на своє ліжко.

– Не те слово, – тільки й вистачило в мене сил промовити.

– Розкажеш?

Мені здавалося, найменше я хотіла б ділитися з кимось подробицями моєї життєвої катастрофи. Але дуже помилялася. Спокуса хоч на когось перекласти частину цієї тяжкої ​​ноші виявилася настільки сильною, що мене ніби прорвало. І цей потік не хотів припинятися, хоч і рвав усе всередині на шматки.

– Я домоглася того, чого хотіла. Тепер Ірмерій вважає мене брехливою шльондрою, що крутила за його спиною роман з тим, кого він ненавидить. Спершу він не хотів цьому вірити. До останнього не хотів. Мені довелося змусити його повірити. Я пішла до декана Байлерна. Знала, що Ірмерій йде за мною, прикриваючись ілюзією невидимості. Відчувала його всім своїм єством. Якби ти знав, чого мені коштувало не обернутися, не кинутися йому на шию з криком: «Це все брехня! Безглуздий жарт! Я ні в чому перед тобою не винна!»

– Але ти цього не зробила, – тихо сказав Лоран, не зводячи з мене напруженого погляду.

– Ні, я довела діло до кінця.

– Напевно, декан Байлерн сильно здивувався, побачивши тебе на порозі, – губи дроу здригнулися в усмішці.

– Гадаю, ще більше він здивувався, коли я кинулася йому на шию з поцілунками, – я видала невеселий смішок.

– Мені шкода ректора, – скривився Лоран. – Не хотів би я побувати на його місці! Хоча… в якійсь мірі, я мав схожий досвід. Повір, відчуття не з приємних.

– Лоране, я не хотіла завдати тобі болю...

– Та розумію я, – він відмахнувся. – Серцю не накажеш. Заспокойся вже! І чим усе закінчилося? Відразу пики одне одному набили чи почекали, доки ти підеш?

– Була дуель, – мене мимоволі пересмикнуло від самої згадки про сьогоднішній ранок.

Чорноокий присвиснув.

– Ректор живий, – висловив він очевидне. – Декана я за сніданком не бачив. Значить, саме йому дісталося.

– Неправильний висновок, – відсторонено сказала я, відганяючи думку про те, чим усе могло закінчитися, якби я не з’явилася на місці поєдинку. – Лорд Байлерн одразу після нашого тренування поїхав до Сайдера.

– Тоді можу тебе привітати! Все скінчилося відносно добре. Всі живі та здорові. Ти досягла того, чого хотіла. Всі ми сьогодні спостерігали хвилюючу картину возз’єднання принцеси зі своїм коханим, – не втримався він від сарказму.

Мені довелося вп’ятися нігтями у власні долоні, щоб стримати емоції.

– Так, все йде як слід.

– Вже шкодуєш? – після деякого мовчання посміхнувся Лоран. – Хочеш повернути все назад?

– Хочу. Але не зроблю цього, – рішуче сказала я, набравши в груди більше повітря.

Лоран помовчав, а потім запитав:

– До речі, що думає з цього приводу декан Байлерн?

– Він був у шоці.

– Ще б пак! – Лоран розреготався. – Як ще не прибив тебе на місці! Або не став вимагати моральної компенсації. Мовляв, якщо вже постраждав, то нехай хоч заслужено. Не схиляв тебе до близькості? – пафосно-знущально довершив він.

– Ні! – з обуренням відповіла я, сідаючи на ліжку. – Та й взагалі я його не цікавлю в цьому плані. Він сам казав.

– Важко повірити, – чорноокий підморгнув. – Він носиться з тобою, наче з писаною торбою. Опікає. Якось, коли ти була в Арклані, зібрав тих, хто залишився в гуртожитку. Заявив, що якщо хтось навіть погляне косо в твою сторону, матиме справу з ним.

– Що?! – Я була настільки вражена, що не знала, як реагувати. – Не знала про це…

– Отже, роби висновки, крихітко, – криво посміхнувся Лоран.