Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Щойно двері зачинилися, дитя звично заревіло. «Вона що його, голками штрикає? — писала Памела, яка народжувала спокійних дітей. — Вони перетворюються на диких звірів, коли їм виповнюється два роки». Перед самісіньким Різдвом вона народила чергового хлопчика — Джеральда. «Наступного разу пощастить», — сказала Урсула, коли вони побачилися. Вона поїхала потягом на північ, щоб познайомитися з найновішим членом родини, подорож була довга і тяжка, більшість часу вона провела в купе кондуктора, потяг був забитий солдатами, які їхали на бази. На неї градом сипалися солоні натяки, що спершу було смішно, а потім нудно.

— Де вже тим лицарям без страху і догани, — сказала вона Памелі, коли нарешті доїхала.

Останню частину дороги вона здолала у запряженому віслюком возику, мовби зіслизнула в інше століття чи навіть іншу країну.

Бідашка Пеммі нудьгувала на бутафорській війні в товаристві виводка малих хлопчаків, «як наставниця у школі для хлопчиків». Не кажучи вже про Дженет, яка виявилася «лінькуватою» (а ще нила і хропіла). «Від доньки вікарія чекаєш більшого, — писала Памела, — бозна-чому». Навесні вона вернулася до Фінчлі, проте коли почалися нальоти, з виводком перебралася до Лисячого закута, «доки все не закінчиться», попри раніші заперечення проти життя із Сильвією. Приписаний до лікарні св. Томаса Гарольд трудився на передовій. Кілька тижнів тому гуртожиток медсестер розбомбили, п’ятеро загинуло. «Щоночі пекло», — доповідав Гарольд. Ральф із вирв від бомби доповідав те саме.

Ральф! Ральф, звісно. Урсулі геть вилетіло з голови, а він-бо теж був на Арґайл-роуд. Чи був він там, коли вибухнула бомба? Урсула спробувала обернутися й роздивитися навколо, ніби могла розгледіти його у руїнах. Нікого не було, вона лишилася сама. Сама, загнана у клітку з потрощених дерев’яних балок і потрісканих сволоків, пил осідав навколо, забивав рот, ніздрі, очі. Ні, Ральф пішов ще до того, як завили сирени.

Урсула вже не спала з чоловіком із Адміралтейства. Оголошення війни пробудило у її коханцеві несподіваний спалах вини. Треба припиняти їхній роман, — сказав Крайтон. Спокуси плоті мають відійти на другий план, коли гримлять гармати, ніби вона Клеопатра, яка має ось-ось погубити закоханого Антонія. Тепер йому й без того, щоб «утримувати коханку», вистачало розваг і ризиків.

— То я коханка? — уточнила Урсула.

Вона не могла уявити себе з багряною буквою, ця категорія, здавалося їй, відведена для жінок зухваліших.

Рівновагу було порушено. Крайтон завагався. І, як виявилося, похилився.

— То й гаразд, — погідно сказала вона, — якщо ти так хочеш.

На той час вона вже підозрювала, що, власне, не існує ніякого іншого, цікавішого Крайтона під загадковою поверхнею. Не було в нього ніяких таємниць. Крайтон це Крайтон — Мойра, доньки, Ютландія, не конче у такому порядку.

Попри те, що це він запропонував покласти край їхнім стосункам, Крайтон вагався. А вона?

— Ти така холодна, — сказав він.

Вона ніколи не була в нього «закохана», — сказала вона.

— Мабуть, ми можемо лишитися друзями.

— Боюся, ні, — сказав Крайтон, одразу ностальгуючи за тим, що вже перетворилося на історію.

Хай там як, увесь наступний день вона старанно проридала за втраченим. Він їй подобався, і це було не таке легковажне почуття знічев’я, як, схоже, видавалося Памелі. А тоді витерла сльози, помила голову і вмостилася на ліжку з тарілкою грінок, паштетом і пляшкою «Шато От-Бріон» 1929 року, яку поцупила з прекрасного винного погрібка Іззі: та недбало кинула вино на Мелбері-роуд, лишивши Урсулі ключі.

— Призволяйся, чим знайдеш, — сказала Іззі. Тож так вона і робила.

Шкода, що більше не буде побачень із Крайтоном. На війні зраджувати легше. Вночі місто гасло, що створювало прекрасне прикриття для таємних зустрічей, а коли нарешті почалися бомбардування, у нього була б купа пояснень, чому він не у Ворґрейві з Мойрою та доньками.

Натомість Урсула завела цілковито неприховувані стосунки із іншим учнем з її німецьких курсів. Після першого заняття («Guten Tag. Mein Name ist Ralph. Ich bin dreizig Jahre alt») вони вдвох пішли у кав’ярню «Кардома» на Саутгемптон-роу, яка майже повністю зникла за мішками піску. Так і виявилося, що вони працюють в одній будівлі — він укладав карти заподіяних бомбардуванням збитків. Урсула помітила, що Ральф накульгує, аж коли вони вийшли із класу, задушливої кімнати на четвертому поверсі у Блумсбері. У Дюнкерку поранили, — пояснив він, не встигла вона спитати. Підстрелили в ногу, коли чекав у воді на маленький човник, що курсував між берегом і більшими човнами. Рибалка з Фолкстона затягнув його на борт, а за кілька хвилин його й самого підстрелили в шию.

— Ось, — сказав він Урсулі, — тепер нам більше не треба про це говорити.

— Мабуть, що так. Але це жах.

Вона, звісно, бачила новини.

— Ми добре розіграли погані карти, — сказав Крайтон.

Урсула зіткнулася з ним у Вайтголлі незабаром після евакуації військ. Він сказав, що скучає за нею. (Знову вагається, — подумала вона). Урсула була підкреслено легковажна — сказала, що несе звіти в Кабінет воєнного часу, притисла папки до грудей, як броню. Вона теж за ним скучала. Важливо йому цього не показати.

— То в тебе зв’язки з воєнним кабінетом? — з повагою спитав Крайтон.

— Я просто асистентка заступника міністра. Власне, навіть не асистентка, а так, дівчинка на побігеньках.

А тоді вирішила, що розмова і так затягнулася. Він дивився на неї так, що їй схотілося знову опинитися у нього в обіймах.

— Мушу бігти, — розсміяно сказала вона, — а то війна, знаєш-но.

*

Ральф був із Бексгілла, лівак і утопіст із ненав’язливим сардонічним почуттям гумору. («А чи є соціалісти, які при цьому не утопісти?» — писала Памела). У Ральфа не було нічого спільного із Крайтоном, який з перспективи часу видавався надміру владним.

— Тебе червоні вербують? — спитав Моріс, коли вони зіткнулися у священних стінах. Здається, брат її підстерігав. — Якщо хтось довідається, це погано на тобі позначиться.

— Він же не член комуністичної партії.

— Цей у ліжку хоча б не розбазікає позицій наших бойових суден.

Він про що? Невже Моріс знає про Крайтона?

— Твоє особисте життя не особисте, доки триває війна, — зневажливо сказав він. — І взагалі, чого це ти вчиш німецьку? Вторгнення чекаєш? Готуєшся вітати ворога?

— Я думала, ти мені закидаєш прихильність до комуністів, а не фашистів, — розсердилася Урсула.

(— От