Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Олексій

Наш час

«Та вже ж, розрулив…». Я кинув погляд на вулицю. Справа йшла надвечір. Треба б щось перекусити.
Нашвидкуруч зібрав собі сендвічі і закинув у електрогриль. Поки їжа готувалася, задумався: а як було б, якби я залишився тоді з Асею? Адже все й справді було надто непросто. Мені не вистачало життєвого досвіду та внутрішнього стрижня. Якби я був трохи впевненіший у собі, все було б зовсім інакше. Я працював, як проклятий, намагаючись заробити на ремонт будинку матері, і щоб мати змогу зняти квартиру в місті. Чи стала б Ася чекати? Впоралася б зі своїми внутрішніми демонами? Якби я з нею був, звичайно ж, впоралася б. Але вона мала рацію, кожен з нас жив своїм життям, коли ми були порізно.

"Дзинь" - я дістав сендвічі, налив склянку томатного соку і взявся за їжу. Зараз, коли мені вже сорок, ця історія сприймається зовсім інакше. Моє критичне мислення та гостре емоційне сприйняття зараз просто вражало. Дивно, як я взагалі примудрився дожити до сорока ще й бізнес збудувати, якщо тоді мене так кидало з боку на бік.

Я доїв свою вечерю, помив тарілку, протер гриль. Знов захотілося випити. Не те, щоб я страждаю на залежність. Проте, у стані стресу дуже хочеться розслабити нерви. Віскі - мій улюблений напій, тримаю в будинку завжди для таких рідкісних випадків. За останні три дні я влив себе вже дві великі пляшки. Стрес досяг пікової позначки. Я потягнувся за пляшкою та склянкою.

Дістав лід із морозилки, насипав у склянку і повернувся з усім цим добром на балкон. Начхати. Все, що можна було зіпсувати у своєму житті – я вже зіпсував. Все, що в мене залишилося – ця квартира, бізнес середнього рівня та купа спогадів про втрачене минуле. Ні дружини, ні навіть кота нема. Чи може завести кота? Щоб хоч йому можна було сказати про те, як мені паршиво? Боюся, тварина довго не витримає і втече від мене за першої ж можливості…

Налив віскі у склянку і закурив цигарку. Не дарма кажуть, що в сорок у чоловіків настає криза та повне переосмислення життя. І ось саме у цьому віці я побачив власне життя, наче на долоні. Тільки зараз я зміг вийти з процесу і побачити себе збоку, аналізуючи та роблячи висновки. Точніше висновок був один. Я все просрав.

Потужно затягнувся димом, зробив ковток віскі, і відразу по тілу розлилося тепло і розслаблення.

Щоденник Асі

19 жовтня

Мене прорвало. Вилізло назовні все те, що я так довго стискала всередині, намагаючись контролювати і не проявляти. Мабуть, я дуже втомилася.

На підході до фонтану побачила Льошку: стомленого та похмурого. Щось дуже серйозно думав, звівши брови. Якоїсь миті з'явилося передчуття, що сьогодні все закінчиться. Ось зараз я підійду, і він скаже: Кася, нам треба розлучитися.

Настрій упав і сльози почали застилати очі. Знову сама собі щось вигадала, сама образилася. Може це гормони так бісться? Може валеріанки попити? Потрібно терміново щось із цим робити, такий нестабільний стан не є нормальним.

Ще вранці я мріяла, як підійду до нього, обійму, як він мене поцілує. А в результаті все, що змогла видавити з себе – це «привіт». І те було якимось не моїм голосом.

Льошка обернувся, подивився на мене якось дивно і обійняв. Тільки ось у цих обіймах я не почувалася так, як раніше. Наче між нами виросла стіна. Ні, однозначно треба з'ясувати, що між нами! Я більше так не можу.

Сказала йому, що нам треба поговорити, а сама стою і гадаю: «Зараз Ася ти договоришся! У такому стані серйозно розмовляти – саме воно! А він подивиться на твої істерики – і точно розійдетеся! Я сильно нервувала, від чого мене почало трохи трясти. Так я скоро доведу себе до нервового зриву.

Ми вирушили до нашого з дівчатами улюбленого кафе, де часто любили посидіти і побалувати себе солоденьким. Затишне, тихе місце, де можна спокійно поговорити або просто забитися в кут. Що я, власне, і зробила одразу ж, як тільки увійшли. Забилася в дальній кут подалі від сторонніх поглядів та вух.

Потім навіщось замовила собі латте з корицею. Адже знала, що на нервах я просто почну їм давитися.
Льоша сидів навпроти і мовчки за мною спостерігав. Мені хотілося виговоритись йому, але не так, щоб ми посварилися, а так, щоб він мене почув і зрозумів. Поки збиралася з думками, він не витримав:

– Касю, не треба так нервувати.

Ну і все мене понесло, я розказала. Відкрила йому все, що я відчуваю. Вже не було страшно виставити себе дурепою. Це все відійшло на другий план. І так, мені хотілося його розуміння, але натомість я раптом чую:

– Мені зараз не до стосунків.

Все? Завіса?

Мене пересмикнуло, коли я почула ці слова. Якось усередині все перевернулося. До очей підступили сльози, схилила обличчя, щоб він їх не бачив. І, можливо, на краще розлучитися зараз, щоб не мучити одне одного. Але Льоша починає виправдовуватися:

– Я не те мав на увазі, я хочу, щоб ти мене зрозуміла та підтримала…

І тут мій внутрішній розпач зробив сальто і перетворився на злість. Ну з якого хріну? Ось якого це все далі? Про що він взагалі каже? Ми живемо тупо різними життями, які лише зрідка перетинаються. Я маю зараз зрозуміти, пробачити і далі чекати? Я не залізна!

Він казав щось, що я йому дуже потрібна, що йому потрібний час щось там вирішити, а я не чула.
Ну от якщо не до мене йому зараз, то навіщо? Навіщо це все тягнути далі. Я просто не витримаю! Не зможу!

В результаті я розплакалася... Сльози потекли самі собою. Напевно, настав час виплакати все те, що накопичилося. Ту греблю, яку я марно намагалася зміцнити, таки прорвало. Хотілося втекти, зникнути просто з його очей геть. І поки я збиралася з духом, він підскочив і обійняв мене, сильно притиснувши руками до грудей.

Я відчула себе дитиною, яка збила коліна і яку шкодує мама. Він теж мене просто шкодує – думала я, і тільки сильніше хотілося плакати. Може, показувати себе слабкою та беззахисною неправильно, але зупинитись я вже не могла. А коли виплакалася, мені одразу якось полегшало. Льошка продовжував мене обіймати і заспокоювати, а я намагалася надихатися ним наперед, назавжди. Раптом його завтра поряд вже не буде.