Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Дурний тебе, хлопе, чорт хрестив. Які ж це коротуни, - прогугнявив хлопчина, витираючи шмарклі. - Це гмури.

Я не стримав здивованого вигуку і одразу обернувся до них не вірячи словам хлопця.

- Брешеш! Справжні гмури?

Хлопчина знагла заявив:

- Я?! Брешу?! Щоб мені язика вирвали, якщо брешу!

- Ні, ні. Ти мене не зрозумів. Я тобі вірю. Просто я ніколи... я раніше не зустрічав гмурів. Тільки чув про них всяке.

Чеслав зацікавлено схилився до мене. З його рота неприємно пахнуло хворими зубами.

- Яке таке всяке?

- Та таке...Що живуть під землею, під горою і п'ють розплавлений метал замість кропу рано вранці. І що народжуються з каменю, і що вміють заговорювати його, та так, що ніхто не знайде входу в їх печери! І з Духом Гір розмовляють як ось ми з тобою!

Хлопчина тільки пирхнув:

- Що за побрехеньки! Нічого такого вони не вміють!

Я не стримав свого язика, бо хлопець назвав мене брехуном натомість:

- Так а тобі звідки знати щось? Вони тут, мабуть, проїздом, а ти й не заговорив із ними жодного разу! 

- Ось йди і заговори сам, коли такий розумний! - відбрехався Чеслав, підштовхуючи мене до гмурів.

Зблизька обидва виявилися на рідкість бородатими. Здавалося, волосся росло від самісіньких очей, над якими нависали не менш густі брови. Довгі, сплутані, жорсткі як дріт, копиці волосся були перехоплені простими мотузочками. На зріст - що наші нагіряне з півночі, а то і ще нижчі. Кряжисті, вони займали місця нітрохи не менше ніж Родосвіт, адже в ширину вони були майже такі ж самі, як у висоту. Гмури побачили моє наближення і не змусили себе довго чекати:

- Хлопче, агов! Чого стоїш стовпом? Най зроби щось корисне. Збігай-но наноси ще снігу чистого, зваримо зупу.

На слові "зупа", я забув всі свої питання і бігом кинувся до двору. Чеслав встиг тільки крикнути навздогін, щоб я тримався подалі від лісу.

Коли ж повернувся, Родосвіт і Беата вже готували обід: два зайця і казна-де знайдена у зимовому лісі куріпка. Дичина виглядала на рідкість кволою, але перебирати харчами не доводилося. Беата все гоняла сина по справах і лаялася на нього. То воду переллє, то обпечеться, то не того ножа подасть. Брат сидів поруч зі мною, вправно білував тушки, газдиня доглядала вогонь, й гмури згодом внесли свою частку обіду: в казан вони збиралися додати дві пожухлі та напів гнилі морквини. Але і тому я був радий. 

Справжніх овочів у Склавіні не бачили з тих самих пір, як прийшов холод. Спершу пожухла трава і згнили плоди на деревах. Після облетіло з дерев все листя і тварини пішли в глибокі ліси, а риба - на дно найглибших водойм. Дні ставали холоднішими, ночі довшими. А потім ми знайшли наш зібраний урожай гнилим і впала вся худоба. Склавіна не була готова до такого. Обласкані Матір'ю Природою, ми ніколи ні в чому не знали потреби. До того дня.

Я збігав ще по сніг, поставив два відра ближче до печі і підставив вогню руки. Від холоду і снігу вони зовсім розчервонілися і нещадно боліли. Шкіра з кожним днем ​​тріскалася сильніше, а коли гоїлася, ставала грубої і болючою. За цим заняттям мене застала Беата.

- Де дів рукавиці?

- Загубив... на мене напав вовк, і я відбивався, і загубив...

Я сподівався, що вона не помітила як почервоніли мої вуха. Відбивався, еге ж! Той день мого ганебного провалу у Буковських лісах я марно намагався забути. Але Беата ледь не вперше за весь час посміхнулася до мене і дала мені м'який шматок свічки.

- Тримай-но, підігрій біля вогню і натри руки. Полегшає.

- Де ж ви тільки знайшли тих зайців? - здивувалися жінки, що спустилися до ранішнього обіду. Всі воліли піти далі, але завія за лісом ніяк не вщухала - брат ходів перевіряти кілька разів - і всі вирішили залишитися на ще одну ніч.

- Маю кілька сільців поблизу, ось і пощастило. Це небагато, але краще так, аніж нічого, краще ніж марно очікувати поки хтось попіклується тобою, - розповідала Беата, коли все поїли суп і тушкованого зайця. Обід вийшов бідненький, проте ніхто не зважав.

- Але то не біда, - продовжувала газдиня. - Біда була, коли всі з наших Мазурків пішли. Спочатку йшли до Прешена. А може й до інших міст. Там легше вижити аніж у лісі, казали усі. Чоловіка мого, Мечислава, хай Ір’є вшанують його душу, теж звали із собою. Та тільки він відмовився і залишився вдома. І ми з ним, - жінка подивилася на сина і підвелася з місця - закипів казанок. Беата заварила води і я додав до неї ромашку. Довелося поділитися з усіма, але за обід хотілося відплатити хоча б чимось. 

- Чоловік завжди шанував подорожніх. Колись з ним трапилася біда, йому добрі люди дали притулок, він на знак вдячності й сам почав привічати мандрівників. Тільки одного разу принесли нам його тіло. Згинув на полюванні. Ось його брати мисливці інколи допомагають нам, коли йдуть в ліс через наші краї. Але тепер все менше й менше.