Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Щастя моє трохи потьмяніло, коли ми вийшли з парку і, прогулюючись, попрямували в бік мого будинку. Повертатися туди мені не дуже-то хотілося.    

 Як і обіцяв Мін, він допомагав разом зі мною тітці Мі Ре в ресторанчику. Увечері у нас було досить багатолюдно. Мабуть, навіть більше, ніж зазвичай. Мені здавалося, що це Мін приваблює відвідувачів. Новина про те, що в ресторанчику пані Мі Ре з'явився красунчик офіціант, розлетілася по всій окрузі.  Того вечора тітка отримала хорошу виручку. Вона натішитися не могла Джи Міном. А мені не здавалася ця ідея такою вже гарною. Тепер усі наші сусіди, і не тільки вони, знали, що Джи Мін і я спілкуємося, і дружимо. Багато хто отримає свіжу порцію пліток, тему для розмов і обговорення.  

 Дядько Де Юн не показувався на очі. Поки Джи Мін крутився в ресторанчику, дядька взагалі не було чути.   

 Роботи в ресторанчику того вечора виявилося так багато, що нам із Джи Міном не вдалося позайматися разом. Я переживала, що Міну довелося працювати в нас. Про те, що наші «уроки китайської» так і не почалися, не засмучувалася. Навпаки, відтягувала той момент, коли мені потрібно буде залишитися з Міном наодинці в моїй кімнаті. Після того, як Мін поцілував мене, почувалася поруч із ним трохи по-іншому.   

 Тітка тепло прощалася з Міном, як із рідним. Переживала, що нічого не може зробити для нього. Пропонувала заплатити, намагаючись вручити йому гроші за роботу, але Мін не прийняв їх, кажучи, що допомагав не заради грошей.   

 Дядько так і не з'явився, відлежуючись у кімнаті нагорі. Але, навряд чи Джи Мін був би радий його бачити.  

 Я пішла проводжати Міна. Спочатку ми мовчали, доки не вийшли за ворота, які зачинялися, коли ресторанчик не працював.    

- Дякую за сьогоднішній день, - промовила, усміхнувшись.  

- Це тобі спасибі. Я давно так не розважався.   

- Я теж. Раніше тільки в дитинстві ходила в наш парк розваг.   

- Коли-небудь ще сходимо.  

 Джи Мін усміхнувся.   

 Я кивнула головою, погоджуючись.  Тільки грошей трохи роздобуду. Стає вже незручно перед Міном. Йому завжди доводиться за мене платити. А я йому ще жодної вони не повернула.  Хоча, він напевно не візьме у мене грошей.  

- Сьогодні з китайською не зрослося, - промовив Мін.  

 Я поморщилася. Не дуже-то й хотілося. Адже це був не єдиний привід побачитися. Тепер заняття китайською сприймаються як повинність.  

- Я завтра прийду.  

- Так? - невизначено перепитала. 

- У неділю ваш ресторанчик не працює?  

- Ні. Зранку тітка з дядьком зазвичай їздять на ринок. Цього разу вона, напевно, поїде одна.  

 Щось від цієї думки стало якось сумно.   

- Я прийду вранці. Не переживай.  

- Ну, він вгамувався. Начебто...  

 Я спробувала заспокоїти і себе, і Джи Міна, але думка про те, що мені доведеться провести ранок у будинку удвох із дядьком, якось зовсім не радувала.   

- Мені не подобається твій дядько, - промовив Мін. - Він огидний тип.   

- Я ніколи ще не бачила його таким злим.  

- Буде діставати - кажи мені. Але, думаю, він і так не захоче, щоб я зламав йому другу руку.  

 Я глянула на Джи Міна трохи злякано. Він говорив це досить серйозно, щоб почати хвилюватися.  

- Не чіпай його.   

- Чому? Тобі його шкода? 

- Що, якщо в тебе потім будуть неприємності? Якщо я не зможу тебе більше побачити?  

- Я постараюся бути поруч із тобою.   

- Ніколи не забувай про це.  

 Мін усміхнувся.  

- Твоя мама, напевно, страшенно хвилюється за тебе, - промовила я. - Тобі нічого не буде за те, що ти не ночував удома і пропадав увесь день сьогодні?  

- Ні. Вона знає, що я з тобою. А отже, усе гаразд.  

- Тоді, до завтра? 

- До завтра. Іди додому.  

- Ні. Я хочу бачити, як ти йдеш.  

- Думаєш, що я не піду додому?  

- Ні.   

- Гаразд. Я йду. Адже я не можу залишитися і сьогодні на ніч.  

 Я навіть злякалася. Цього ще не вистачало.  

- Не переживай, я не напрошуюся, - запевнив Мін, бачачи вираз мого обличчя. - На добраніч.  

- На добраніч.  

 Джи Мін зволікав, ніби не хотів іти. Він глянув на вікна, потім на мене і, усміхнувшись, махнув мені рукою, розвернувся, попрямувавши в бік провулка.    

 Я думала, що він зробить спробу мене поцілувати на прощання. Думала, якщо ми вже не зовсім друзі, не просто друзі... Після того поцілунку хіба можна залишатися просто друзями?  

 Я знову згадала, що у відповідь на його зізнання нічого не відповіла. Гірше того: розвернулася і пішла. Та ще сказала не усміхатися. Що Мін може думати після такого? Він хоч виду і не показує, але якщо розцінив це як те, що я не прийняла його почуття і хочу залишатися з ним лише друзями?