Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

Народу у граді Володимировім скупчилося — ніде й пальцем ткнути. Повсюди палили вогнища, аби зігрітися у грудневу холоднечу та заразом щось зготували на вечерю. Усі хати вщерть забили люди. Ще б пак! Мешканці Подолу, градів Ярослава та Ярополка-Ізяслава, Копиревого Кінця, Замкової гори — всі скупчилися тут, усім потрібен був дах над головою, миска гарячої каші та добре слово. І слово, мабуть, було навіть потрібнішим, ніж каша, бо стогін і плач стояв над стародавнім градом. Багато хто вже відійшов до Господа, багато хто вже потрапив у татарську неволю чи просто згинув без сліду у кривавому вирі цього жахливого дня. Але що буде з кожним завтра? Цього ніхто не знав, і це було найстрашніше. Хоча і вибір був невеликий: або смерть, або полон татарський, а це не набагато краще за смерть, але в кожного в душі жевріла надія. Справді, надія вмирає останньою… А так хочеться жити! І кожен сподівався — може, мине його ця чаша… Та тільки слабка була надія…

У Десятинній церкві, збудованій ще Володимиром Великим, народу було найбільше. Монахи розклали кілька вогнищ і варили у казанах юшку та кашу. В хатах поряд із церквою пекли хліби. Туди ж із церковних припасів тягали борошно, сіль, дерев'яними цебрами від криниць носили воду. Міцні мужики рубали дрова, замішували тісто. Місто готувалося битися, і кусень свіжого хліба та миска гарячої юшки сьогодні теж були зброєю, оскільки не відпочивши та натщесерце багато не навоюєш. На мурах також кипіла робота. Мури були старі, невисокі й не дуже міцні, збудовані ще за святого Володимира, давно не ремонтовані, а що можна зробити за ніч? Позатягали нагору казани, які знайшли, для смоли та води. Розпалили, не шкодуючи дров, вогнища. Камені, колоди — все, що знайшли важкого і що можна скинути на голови клятих нехристів — усе повитягали на мури.

Воєвода Дмитро начебто був усюди одночасно. За всім дивися, усе перевіряв сам і лише тоді, коли зробили все можливе, пішов до себе. Він також мав перепочити перед важким завтрашнім днем.

— Воєводо! До тебе вісник від князя.

— Від князя? Як пробився? Чи не прелагатай татарський? A-а! Ратиборе! Радий тебе бачити здоровим! Як ти до Києва пробрався? Що князь велів передати? Повечеряєш?

Смертельно втомлений воєвода посміхнувся.

— Радуйся, воєводо, і щиро дякую! Брехати не буду, кишки до хребта прилипли.

— Сідай, потрапезуй зі мною. Я теж голодний, яко пес бездомний. Що велів передати князь?

— По-перше, аби бився ти, не шкодуючи живота свого. Захищаючи Київ, ти захищаєш Холм.

— Це мені відомо. Це все?

— Ні, воєводо. Наказано отрока Петра забрати та доправити до князя.

— Якого отрока Петра? A-а… Пестуном якого князь тебе призначив? Та де ж ти його наразі знайдеш? Та й чи живий він?

— Увечері був живий, сам бачив.

— А чого ж тоді не забрав? — здивувався воєвода.

— Тоді я ще на татарському боці був, у шкірах смердючих. Не пробився… Та й побоювався від своїх смерть прийняти. Він поряд з братом Іовом бився. Хоробро бився!

— Добре. Агов, хто-небудь! Відшукайте брата Іова з церкви святого Іллі…

— Не треба, воєводо, я сам їх відшукаю. Думаю, десь вони поряд із Десятинною церквою. Де ж монаху бути, як не у церкві?

Брат Іов варив юшку біля одного з вогнищ. Петько був при ньому, підкидав у вогонь дрова, бігав до комори за крупою чи цибулею. Крижаний вітер посилився і пробирав до кісток, продирався крізь складки накидки і розтікався по усьому тілу, добираючись до п’ят, закутаних у теплі онучі.

А згори небо, глибоке, чорне, зоряне… «На мороз», — подумав Петько.

Він слабко знався на історії, але те, що Київ завтра візьмуть, — знав. Знав і про Десятинну церкву. Впаде вона, поховавши під своїми уламками сотні киян, і від цього знання йому було моторошно. Він не міг визначитися, що йому робити. Втекти? Він же не з цього часу! Ні його батьки, ні діди і прадіди, навіть прапрадіди прапрадідів ще не народилися! Його тут немає і бути не може! Тому він не має права загинути тут! Адже потім, у двадцять першому столітті, може змінитися вся історія. Але, з іншого боку, він же тут! Не деінде, не в іншому часі, а саме тут і саме зараз! А раз так, то втекти саме зараз, саме звідси — це зрада! І нічого тут не вдієш! Що ж робити?

Сьогодні він ледь не загинув. Татарин-недомірок ледь не зарубав його шаблею. Добре, що хтось поцілив стрілою просто тому в горлянку. Ще б мить — і не дихав би він зараз морозним повітрям. Не було б більше Петька. А де б він був? Може, у раю, як казав брат Іов? Добре б… Убили тебе, а насправді нічого не вбили, а душа твоя раз! — і до раю! А зрадив — то у пекло… То що ж робити?

Петько втомився, присів на колоду і непомітно для себе заснув — та так міцно, що й не вчувся, як звалився на мерзлу землю. Брат Іов з посмішкою похитав головою, підняв отрока та відніс до церкви, де прилаштував біля якоїсь жінки.

— Доглянь його, сестро! Втомився отрок за день…

Жінка ствердно кивнула й прикрила Петька краєчком старенького рядна, яким були вкриті її власні діти.

— Що буде, га? — з сумом у голосі запитала вона у брата Іова.

— Молися, сестро. Господь милостивий, він нас не полишить.

Поворухнувшись уві сні, Петько навіть не помітив, як мобілка, яку він пильнував, мов свого ока, випала з кишені та загубилася у ганчір’ї, настеленому на холодній мозаїчній підлозі.

— Брате Іове! Старий вояко! Ти ще й за кашовара?

— Ратиборе! Чи ти мені примарився? Як ти тут опинився?

— Княжий наказ привіз. Отрока Петра треба до князя Данила доправити.

— Брешеш ти все, Ратиборе! Потрібен цей отрок князю, як кобилі п'ята нога. Мабуть, у князя в ногах валявся, благав дозволити з'їздити за Петром?

Ратибор важко зітхнув. Нічого не приховаєш від брата Іова!

— Дорогий він мені, яко син власний. Де він? Що з ним?

— Відніс я його до церкви. Заснув просто тут. Адже малий ще зовсім, а бився хоробро! Молодець хлопець! А як вибиратися звідси гадаєш? Татари місто оточили — миша не проскочить!

— А ось! — криво посміхнувся Ратибор та струсонув мішком із татарською одежею, — вдам з себе татарина, а хлопця наче у полон узяв. Раз сюди пройшов, то й зворотний