Читати книгу - "Останній дон"

свою сестру Клавдію, Кросс такої втрати не відчував. Їхнє спільне минуле не вмерло, вона й досі становила частину його життя, хоч, правда, невелику. Він згадував, як узимку вони полюбляли битися. Тримали руки в кишенях пальта й налітали одне на одного. Безневинна дуель. Усе так, як і має бути, думав Кросс, просто часом йому бракує матері й сестри. А проте він був щасливий із батьком і «родиною» Клерікуціо.

Отже, на двадцять п'ятому році життя Кросса залучили до останньої операції, що мала утвердити його як «молота» «родини». Він мав убити того, кого знав усе життя...

ФБР завдяки широкомасштабним розслідуванням викрило на всій території СІЛА багатьох названих баронів й кількох справжніх брульйоне, зокрема й Вірджініо Баллаццо, на той час проводиря найбільшої «родини» на Східному узбережжі.

Вірджініо Баллаццо двадцять років був бароном «родини» Клерікуціо й ревно дбав, щоб горлянка Клерікуціо не пересихала. Віддячуючи, «родина» зробила його заможним: у мить свого падіння Баллаццо коштував понад п'ятдесят мільйонів доларів. Він і його родина справді жили дуже розкішно. А проте непередбачене таки трапилось. Вірджініо Баллаццо, знехтувавши свій обов'язок, зрадив тих, хто підніс його так високо. Він порушив закон омерти, принцип, що забороняв давати владі будь-яку інформацію.

Одне з обвинувачень проти нього полягало в убивстві, але не страх перед в'язницею спонукав його стати зрадником; зрештою, в штаті Нью-Йорк смертної кари немає. Незалежно від того, яким довгим був би термін ув'язнення, якби його справді засудили, «родина» Клерікуціо протягом десяти років визволили б його, домоглася б, щоб навіть оті десять років не обтяжували в'язня. Баллаццо знав майбутній репертуар. На судовому процесі свідки кривосвідчили б на його користь, присяжні від хабарів полагіднішали б. Та навіть якби він відсидів кілька років, підготували б новий процес, добувши нові свідчення, які доводитимуть його невинність. Була одна славетна судова справа, коли Клерікуціо проробили таке, по тому, як один з їхніх клієнтів просидів у в'язниці п'ять років. Того чоловіка випустили на волю, а штат заплатив йому понад мільйон доларів як відшкодування за «протиправне» позбавлення свободи.

Ні, Баллаццо в'язниці не боявся. На зрадника його обернула погроза федерального уряду відібрати всі його земні надбання згідно з новим законом, що його ухвалив конгрес, аби придушити злочинність. Баллаццо була нестерпна думка, що він та його діти втратять свій розкішний будинок у Нью-Джерсі, пишні маєтності у Флориді, конярську ферму в Кентуккі, троє жеребців з якої брали участь у Кентуккському дербі. Адже той новий закон дозволяв урядові конфісковувати все майно підозрюваних у злочинній змові. Навіть дон Клерікуціо був розгніваний цим новим законом, проте обмежився коментарем, що «Багатії проклянуть його, настане день, коли відповідно до цього закону заарештують усю Уолл-стрит».

Завдяки не щасливому випадку, а завбачливості «родина» Клерікуціо позбавила свого давнього друга Баллаццо довіри ще кілька років тому. Адже його вподобання стали надміру галасливі. Газета «Нью-Йорк таймс» опублікувала статтю про колекцію старовинних автомобілів Вірджініо Баллаццо, сам збирач був зображений за кермом «ролс-ройса» 1935 року випуску в шикарному картузику на голові. А ось Вірджініо Баллаццо на телеекрані, зі стеком у руці він розповідає під час Кентуккського дербі про красу того королівського спорту. А он з'ясувалося, що він багатий імпортер килимів. Цього всього було забагато для «родини» Клерікуціо, Баллаццо почали стерегтися.

Коли Вірджініо Баллаццо став сповідуватись окружному прокуророві, не хто, як адвокат самого Баллаццо повідомив «родину» Клерікуціо. Дон, що наполовину був усунувся від керівництва, негайно забрав усю владу з рук Джорджіо. То була ситуація, що вимагала сицилійської руки.

Зібралась уся «родина»: дон Клерікуціо, три його сини — Джорджіо, Вінсент та Петі, — а також Піппі Де Лена. Баллаццо й справді міг зашкодити структурі «родини», але найтяжче постраждають тільки найнижчі рівні. Зрадник може виказати вартісну інформацію, проте не дасть юридичних доказів. Джорджіо висловив думку, що, коли станеться найгірше, вони завжди можуть перенести свої штаб-квартири за кордон, але дон гнівно заперечив цю думку. Де ще вони зможуть жити, крім Америки? Америка збагатила їх, Америка наймогутніша країна світу і вона захищає своїх багатіїв. Дон часто повторював речення: «Краще хай сотня винних зостанеться на волі, ніж покарають одного невинного, — й додавав: — Що за чудова країна». Та от біда: таке дозвільне життя пом'якшувало кожну натуру. На Сицилії Баллаццо ніколи б не наважився стати зрадником, йому б і на гадку не спало порушити закон омерти. Його вбили б рідні сини.

— Я застарий, щоб жити за кордоном, — мовив дон, — я не хочу, щоб мене вигнав з дому якийсь зрадник.

Вірджініо сам по собі не становив великої проблеми, проте був небезпечним симптомом, заразою. Таких, як він, було багато, ті людці не шанували давніх законів, що зробили сильними їх усіх. «Родина» мала одного брульйоне в Луїзіані, ще одного в Чикаго і третього в Тампі, що вихвалялися власним багатством, козиряли силою перед світом. Тож оці кафоні, мужва, якщо їх зловлять, намагатимуться уникнути кари, яку заслужили власною безтурботністю. Вони порушать закон омерти, викажуть своїх товаришів. Цю гниль треба випекти вогнем. Такої думки дотримувався дон. Але тепер він мав вислухати решту: кінець кінцем він старий, можливо, в цій ситуації є й інші розв'язки.

Джорджіо змалював, що сталося. Баллаццо торгувався з урядовими адвокатами. Він охоче піде до в'язниці, якщо уряд пообіцяє не застосовувати нового майнового закону, якщо його дружина й діти не втратять багатства. І, звісно, торгувався, щоб не потрапити до в'язниці, задля цього він мав свідчити на суді проти людей, яких виказав. Він та його дружина будуть охоплені Програмою захисту свідків і доживатимуть віку під несправжнім прізвищем, крім того, їм зроблять пластичні операції. Зате його діти довіку тішитимуться респектабельним затишком. Ось про що йшлося.

Справді, кожен погодився, що Баллаццо, незважаючи на скоєні переступи, нестямно любить своїх дітей. Їх у нього було аж троє, всі дістали добру освіту. Один син закінчував Гарвардську школу бізнесу, донька Сіл мала вигадливу косметичну крамницю на П'ятій авеню, другий син брав участь у розробці космічних комп'ютерних програм. Усі троє заслуговували свого заможного стану. Вони були справжні американці і втілювали американську мрію.

— Гаразд, — мовив дон, — ми передамо Вірджініо послання, яке направить його на добрий розум. Нехай патякає що завгодно. Він може запроторити їх усіх до в'язниці або трутити на океанське дно. Та якщо він прохопиться бодай одним словом про Клерікуціо, його діти поплатяться.

— Погрози, здається, нікого вже не лякають, — висловився Піппі.

— Ця