Читати книгу - "Шалена"

– Не хвилюйся. Ми… приберемо. Він хотів мене вбити, тож я… – З кожним схлипом моє тіло важко здригається. Я втискаюся в нього грудьми, притуляюся щокою до його щоки, пробігаю пальцями по його скуйовдженому волоссю. Якби я знала, як його звуть, то прошепотіла б його ім’я. Ніжно. Як же звуть цього хлопця, чорт забирай?

Охоронець робить крок назад, вивільняється з обіймів. Він дивиться мені у вічі. Я благаю його, молю. Шкода, що я не гіпнотизер. Шкода, що я не вмію маніпулювати чужою свідомістю.

– Прибирайте. Швидко, – каже він. – Мій бос приїде за годину.

Автострада А-18: Мессіна – Катанія

Сальваторе допоміг мені завантажити тіло Амброджо в багажник свого БМВ. Ми їдемо до мальовничих скель. З них можна скинути тіло просто в море. Цікаво, чи це не там, де ми розбили яхту. Ото був би збіг. Сальваторе їде на «бумері», а я на «ламбо», просто за ним. Ми хочемо лишити машину Амброджо на краю скелі, щоб виглядало так, ніби він приїхав туди. Мені хотілося б лишити її собі. Можливо, я зможу забрати її потім, коли все закінчиться. Це дуже гарна машина. Вона мені дуже личить. З опущеним дахом і вітром у волоссі я просто живе втілення la dolce vita[97].

Перемикач коробки передач застрягає, скрипить і затинається. Я не знаю, що вмикають усі ці кнопочки. Не знаю, що показують усі ці циферблати. Це не автоматична машина. Мені ледве вдалося її завести. Ми мчимо ламаним серпантином, а сонце викочується з-за сонного обрію. Зараз, напевне, десь п’ята ранку. На дорозі немає інших машин. Я втоплюю педаль газу, адреналін зашкалює. Сальваторе їде швидко, і це небезпечно. Мені це збіса подобається. Я майже забула про тіло в багажнику. Я ніколи не почувалася живішою. Тепер, коли Сальво пообіцяв мені допомогу, мене трохи попустило. Якби наша операція не була таємною, якби ми не були вимушені діяти тихо, я б викрутила Тейлор Свіфт на повну гучність. Знайшла б на радіо пісню Майлі й горлала б.

Вітер розвіває моє волосся, б’є в обличчя, пече очі. Я витягаю пасмо з рота й облизую потріскані губи: вони пересохли від пилюки амфітеатру. Трохи болить місце укусу. Я досі відчуваю смак крові. Я почуваюся вампіром, але тепер я Бет. Принаймні я гаряча штучка – Розалі Гейл чи Белла Свон.

Ми завертаємо за ріг, і шини з вереском зупиняються. Я дивлюся на «бумер» Сальваторе, він припаркувався й виходить з машини. Напевне, ми прибули туди, куди прямували. Я вистрибую з «ламбо» та йду за Сальваторе до краю масивної гори. Ми стоїмо пліч-о-пліч, дивимося на краєвид. Бриз теплий і м’який, наче кашемір. Перед нами лежить півмісяць берегової лінії, на відстані, за довгим темним вигином моря, мерехтять яскраві вогники. За кілька хвилин Амброджо буде внизу, в бридкій темряві, поринатиме в холодну воду, зникне з очей, зійде з думки. Говоритиме з рибами – так це називається? За кілька хвилин риби почнуть його об’їдати, за кілька місяців не лишиться нічого. Принаймні ми на це розраховуємо. В Середземному морі водяться піраньї? А великі білі акули?

– Бетто, – каже Сальваторе, розчиняючи багажник машини.

Він хапає Амброджо за ноги, підкликає мене жестом. Я підходжу до «бумера». Ну добре, починається… Я беру Амброджо за руки, холодні, важкі, нереальні, і разом ми витягаємо його на землю. БУХ! О Боже, він став іще важчим. Як так сталось? Хіба він не мав, навпаки, полегшати? Кажуть, душа важить двадцять один грам. Я оглядаю дорогу в обох напрямках. Зараз недоречний момент для проїзду машини, автобуса, туристів чи появи поліцейського патруля. Уявляю, як та школярка з Японії визирає у вікно й махає мені ручкою, тримаючи напоготові свого айфона: КЛІК, КЛІК, КЛІК. І викладає просто на «Пінтересті»: «Мої європейські канікули». Ще один фільм для дорослих на довбаному «Ютьюбі».

Ні, справді, я могла б на цьому зробити кар’єру. Могла би бути злим двійником Зоелли. Я гучно сковтую та дивлюся на Сальваторе.

– Треба зробити так, щоб це скидалося на самогубство, – каже він собі в долоні, запалюючи цигарку. Вона стирчить у кутику рота, ніби він ковбой з Вайомінгу, а навколо рік десь так 1954-й. Виглядає він дуже сексуально.

– Хороша ідея, – погоджуюсь я. – Якщо хтось запитає, Амброджо був у депресії. У глибокій, як дупа, депресії. На межі. На краю. Він плакав щоночі, поки не засинав. Не дивно, що він прикінчив себе. Це було тільки питання часу…

– Коли люди кидаються зі скелі, вони не роздягаються, – кажу я, торкаючись грудей Амброджо незламаним великим пальцем ноги. – А навіть якщо роздягаються, їхній одяг знаходять.

Це дуже слушне зауваження. Амброджо голий, якщо не зважати на чорні боксери. Це виглядатиме непереконливо. Здається, в мені відкрився хист до таких речей. Я починаю розумітися на них….

– Точно, – каже він.

Бачите? Я дуже цінний учасник операції. Я опановую нову діяльність. Я приношу користь. Я проактивна. Це зі мною вперше.

Спостерігаю, як Сальваторе знімає сорочку й тісні сині джинси, а потім нахиляється, щоб одягти Амброджо. Я дивлюся на його дупу. Захоплено зітхаю: навіть у темряві видно, який він привабливий. Його широкі груди, м’язиста спина. В нього статура зірки реґбі, одного з «Ол блекс», він високий, як форвард другої лінії. Напевне він качається не раз, а двічі на день. Я уявляю Сальваторе голим, фантазую про відкритий усім вітрам секс на скелі. Це дуже відволікає, ми ж начебто приїхали позбутися тіла.

– Допоможи мені, – каже він, – підійми ноги.

Ми натягаємо джинси, потім сорочку. Одяг трохи завеликий на Амброджо. Сальваторе, певно, десь на розмір більший, L, а не M (чи XXL?), але й так згодиться. Вибору в нас, за великим рахунком, немає.

– А як же туфлі? – питаю я, дивлячись на кросівки Сальваторе. Думаю, це «Ейр Джорданс». Вони дуже круті. Мабуть, йому не хочеться їх віддавати. Мені б точно не хотілося.

– Взуття могло спасти, – каже він. Це правда. – І в нас різні розміри…

Якщо копи знайдуть тіло в туфлях не того розміру, це, певно, виглядатиме дивно. Я дивлюся на ноги Сальваторе. Закладаюся, він хороший плавець. Цікаво, чи правда те, що кажуть про великі ноги. Сподіваюсь, я зможу це з’ясувати.

Сальваторе нахиляється та бере Амброджо за литки. Я намацую його зап’ястки, знаходжу плечі й беру його під пахвами.

– Готова? –