Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А я, перепрошую, заплатив би золотом, — сказав Леґолас, — і навіть подвійну ціну, щоби мене випустили звідтіля, якби я ненароком туди забрів!
— Ти їх не бачив, тому я пробачаю тобі цей жарт, — відповів ґном. — Але ти мовиш, як бовдур. Чи вважаєш ти гарними світлиці свого короля під пагорбом у Морок-лісі, які колись давно-предавно допомагали спорудити ґноми? А вони-бо звичайнісінькі стайні порівняно з печерами, які я бачив тут: нескінченні зали, що бринять од вічної музики вод, які тоненькими цівками збігають в озера, прекрасні, як Кгелед-зâрам при світлі місяця... І, Леґоласе, коли люди запалюють там смолоскипи і ступають піщаною підлогою попід лункими зводами, — ах! — тоді, Леґоласе, у гладеньких стінах вилискують самоцвіти, кристали та прожилки дорогоцінної руди; світло мерехтить крізь схожі на мушлі складки мармуру, напівпрозорі, наче животрепетні руки Королеви Ґаладріель. Там є колони: білі, жовто-оранжеві й тьмяно-рожеві, Леґоласе, з борозенками та зі звивинами неймовірних форм; вони піднімаються з різнобарвних підлог назустріч блискучим канделябрам на стелі: крилам, мотузкам, завісам, тонким, як тисяча хмар; списам, стягам, вершинам невидимих височин! Їх відбивають нерухомі води озера: з темних плес, покритих прозорим склом, визирає переливчастий світ; міста, які навіть Даріновій уяві годі було намалювати йому вві сні, просторяться вулицями і колонними дворами, аж доки зникають у таємничому безмежжі, куди не дістається жоден промінчик світла. Дзень! Падає срібна крапля — й від круглих зморщок на склі всі вежі згинаються та коливаються, ніби водорості й корали в морському гроті. Потому надходить вечір — вони тьмяніють і вицвітають; смолоскипи переносять до інших покоїв, в інший сон. А покоїв там пребагато, Леґоласе; зала переходить у залу, зводи переходять у зводи, сходи — у сходи, а звивисті стежки ведуть іще далі, до серця гір. Печери! Печери Гельмового Яру! Випадок привів мене сюди! Я плачу, коли думаю, що довелося їх залишити.
— Тож, аби втішити тебе, я бажаю тобі ось якого щастя, Ґімлі, — сказав ельф, — я бажаю, щоби ти вцілів у війні, повернувся сюди і побачив їх знову. Та не розповідай про них своїм родичам! Судячи з твоєї розповіді, там вони, здається, матимуть небагато роботи. Можливо, люди цього краю чинили мудро, рідко згадуючи про ці печери: сімейка працьовитих ґномів із молотами та зубилами здатна зруйнувати тут куди більше всього, ніж створити.
— Ні, ти не розумієш, — відказав Ґімлі. — Жоден ґном не залишиться байдужим до такої краси. Ніхто з Дарінової раси не візьметься розкопувати ці печери задля видобутку каміння чи руди, хоч би там були золото й діаманти. Хіба ви рубаєте весняні квітучі гаї задля хмизу? Ми доглядатимемо ці камінні розкоші, а не псуватимемо їх. Обережно й уміло, зарубка за зарубкою, тільки тонкий пласт скелі за цілий робочий день — отак ми могли би працювати і з плином років віднайшли би нові шляхи, відкрили би нові далекі покої, досі темні, що здаються лише порожнечею, якщо зазирнути в них крізь щілини гірської породи. І світло, Леґоласе! Ми придумали б освітлення для цих печер, виготовили би такі світильники, які колись були у Кгазад-дŷмі; якби ми захотіли, то змусили би відступити ніч, що лежить там од часу створення пагорбів, а коли зажадали би відпочити, то дозволили би їй повернутися.
— Ти зворушив мене, Ґімлі, — мовив Леґолас. — Я ніколи раніше не чув, аби ти так говорив. Ти майже змусив мене пожалкувати, що я не бачив тих печер. Гаразд! Домовмося так: якщо нам обом поталанить вернутися неушкодженими з цієї мандрівки назустріч смерті, то ми певний час проведемо разом. Ти відвідаєш зі мною Фанґорн, а потім я поїду з тобою, щоби побачити Гельмів Яр.
— Не таке повернення обирав би я собі, якби моя воля, — сказав Ґімлі. — Та я витримаю подорож до Фанґорну, якщо ти пообіцяєш приїхати зі мною до цих печер, аби спільно насолодитися їхніми дивовижами.
— Обіцяю, — відповів ельф. — Але, на жаль, зараз нам на певний час доведеться облишити і печери, й ліс. Дивися! Дерева закінчуються! Чи далеко ще до Ісенґарда, Ґандальфе?
— Приблизно десять миль за летом Саруманових воронів, — відказав чарівник, — три — від входу в Яровий Паділ до Бродів і ще сім — звідти до брам Ісенґарда. За одну ніч ми не здолаємо таку відстань.
— А приїхавши туди, що ми побачимо? — запитав Ґімлі. — Ти, напевно, знаєш, а я навіть уявити не здатен.
— Я теж нічого не знаю достеменно, — відповів Ґандальф. — Я був там учора, коли западала ніч, однак відтоді могло відбутися багато різного. Проте тобі ледве чи повернеться язик назвати цю подорож марною — адже ти побачив Осяйні Печери Аґларонд.
Нарешті загін вибрався з-під дерев і опинився наприкінці Падолу, де дорога з Гельмового Яру розгалужувалась: одна її гілка вела на схід до Едораса, а друга — на північ до Ісенських Бродів. Виїхавши з-під лісового покрову, Леґолас зупинився й озирнувся з жалем. Тоді зненацька скрикнув.
— Там очі! — гукнув він. — Очі в мороці серед гілля! Я ніколи не бачив таких очей.
Решта, здивовані його вигуком, спинилися й озирнулись; а Леґолас повернув було назад.
— Ні, ні! — закричав Ґімлі. — Ти, шаленцю, чини так, як тобі заманеться, проте спершу дай мені зіскочити з цього коня! Не хочу бачити жодних очей!
— Зупинися, Леґоласе Зеленлисте! — наказав Ґандальф. — Не повертайся до лісу — не зараз! Нині не твій час.
Не встиг він договорити, коли з-поміж дерев виступили три дивовижні створіння. Вони були заввишки, як тролі, мали мало не два сажні зросту: їхні сильні тіла нагадували міцні молоді дерева та були вкриті
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.