Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

чи то сіро-брунатним одягом, що дуже тісно їх облягав, чи то шкурою. Кінцівки мали довгі, руки — багатопалі; волосся в них було сухе, а бороди — сіро-зелені, неначе мох. Створіння ці урочими поглядами дивилися кудись повз вершників: очі їхні було звернено на північ. Раптом вони піднесли довгі руки до вуст і голосно загуділи, ніби озвалися дзвінкі сурми, хоча цей звук був мелодійніший і багатший. На їхній поклик відповіли, і, знов озирнувшись, вершники побачили, що інші схожі на цих істоти наближаються, ступаючи по траві. Ці інші хутко надходили з Півночі, хода їхня нагадувала ходу чаплі, та йшли вони прудко: їхні довгі ноги карбували крок швидше, ніж чапля махала крилами. Вершники аж зойкнули від несподіванки, а декотрі навіть поклали долоні на руків'я мечів.

— Зброя вам не знадобиться, — озвався Ґандальф. — Це — лише пастухи. Вони нам не вороги, ми, власне, нікого з них не обходимо.

Так, здається, і було, бо, ще доки чарівник говорив, рославі істоти, навіть не поглянувши на вершників, увійшли в ліс і зникли там.

— Пастухи! — скрикнув Теоден. — А де ж їхні отари? Хто це, Ґандальфе? Ти, ясна річ, зустрічаєш їх не вперше.

— Це — пастирі дерев, — відповів Ґандальф. — Невже минуло так багато часу, відколи ти слухав казки біля вогнища? У твоєму краї є діти, котрі серед заплутаних ниточок оповідей легко знайшли би відповідь на твоє запитання. Ти бачив ентів, о королю, — ентів із Лісу Фанґорн, який ви своєю мовою називаєте Ентівським Лісом. Чи ти гадав, що свою назву він отримав із чистісінької примхи? Е, ні, Теодене, все інакше: це ти для них тільки швидкоплинна історія; віки між правлінням Еорла Юного і Теодена Старого для них — наче мить, а всі подвиги твого дому — сущі дрібниці.

Король мовчав.

— Енти, — промовив за мить. — З пітьми легенд я, здається, починаю потрохи осягати диво дерев. Я дожив до незвичайних днів. Довго поралися ми коло своєї худоби та полів, споруджували оселі, виготовляли знаряддя, надавали допомогу Мінас-Тіріту в його війнах. І це ми називали людським життям, способом існування світу. І при тому мало дбали про те, що відбувається за кордонами наших земель. У нас є пісні, які розповідають про ці речі, та ми забуваємо їх, співаємо їх дітям, уважаємо дитячим звичаєм. І ось вони прийшли до нас із незбагненних місцин, і гуляють, ожилі, попід Сонцем.

— Радій же, Королю Теодене, — сказав Ґандальф. — Бо нині під загрозою не лише коротке життя людей, але й життя істот, оспіваних у легендах, як ти сказав. Ти маєш союзників, навіть якщо не здогадуєшся про їхнє існування.

— Та і для смутку є підстави, — відказав Теоден. — Адже хоч би на чий бік стала воєнна фортуна, все одно зі Середзем'я врешті-решт зникне багато гарного та дивовижного, хіба ні?

— Можливо, — погодився Ґандальф. — Зла, що його заподіяв Саурон, ми не зможемо ні цілком виправити, ні поводитися так, наче його й не було. У такий час нам роковано жити. Нумо, продовжуймо подорож, яку вже розпочато!

Тоді загін залишив позаду Паділ та ліс і поїхав у напрямку Бродів. Леґолас неохоче подався слідом за своїми супутниками. Сонце сіло, зникнувши за краєм світу; проте, коли вони виїхали з тіні пагорбів і подивилися на захід у бік Роганської Ущелини, ціле небо зачервонілось і під пливкими хмарами палахкотіло світло. На його тлі кружляла та літала безліч темнокрилих птахів. Декотрі, жалібно покрикуючи, ширяли над головами мандрівників: вони поверталися до своїх домівок на кручах.

— Пожирачі трупів мали вдосталь роботи на полі битви! — сказав Еомер.

Вершники їхали розміреним кроком, а на рівнини довкола них уже наповзала темрява. На небо поволі викотився місяць, майже повний, і в холодному сріблі його проміння трави, коливаючись, піднімались і знову лягали долі, мовби розлоге сіре море. Минувши роздоріжжя, мандрівники їхали вже чотири години і тепер наближалися до Бродів. Пологі схили прудко збігалися до того місця, де ріка розливалася кам'янистими мілководдями між високих трав'янистих терас. Вітер приніс іздалеку вовче виття. На серці в короля й у його почту було важко: всі пригадали, скільки людей загинуло тут під час битви.

Дорога пірнала поміж стрімкі, порослі дерном береги, шукаючи шляху через тераси до самого краю води, і знову піднімалася з протилежного боку. Броди складалися з трьох рядів плаского каміння, між якими був іще й перехід для коней, що тягнувся з обох країв до голого острівця посередині. Вершники поглянули вниз на переправу, і їм здалося, наче щось змінилося: при Бродах, біжучи камінням, завжди голосно дзюрчала прудка вода, а зараз там було тихо. Ложе потоку майже висохло, воно перетворилося на пустку з гальки та сірого піску.

— Страхітливим стало це місце, — сказав Еомер. — Чим занедужала ріка? Саруман знищив чимало прегарних речей, — невже він випив і джерела Ісену?

— Мабуть, так, — відказав Ґандальф.

— О горе! — мовив Теоден. — Ми мусимо переходити цим шляхом, де птахи-трупоїди зжерли стількох достойних Вершників Марки?

— Це — наш шлях, — відповів чарівник. — Скорботною є загибель твоїх людей, але ти побачиш, що принаймні гірські вовки їх не зачепили. Вони бенкетують на тілах своїх друзів, орків, бо ці істоти здатні лише на таку дружбу. Вперед!

Вони спустилися до ріки, і, коли приїхали туди, вовки припинили вити й утекли. Видіння Ґандальфа в місячному світлі нагнало на них страху, бо кінь його, Тіньогрив, виблискував, наче срібло. Вершники спокійно дісталися до острівця, й палаючі очі лише стежили за ними з мороку між кручами.

— Погляньте! — сказав Ґандальф. — Тут потрудилися наші друзі!

Мандрівники побачили, що посеред острівця нагромаджено курган, обкладений камінням і обгороджений списами.

— Ось де лежать усі люди з Марки, котрі загинули поблизу цього місця, — продовжив чарівник.

— Тут нехай і спочинуть із миром! — озвався Еомер.

— Навіть коли списи їхні зітліють і перегниють, курган цей іще довго стоятиме на варті Ісенських Бродів!

— Це також твоїх рук справа, Ґандальфе, друже мій? — запитав Теоден. — Ти багато зробив за один вечір і за одну ніч!

— З допомогою Тіньогрива... й інших, — відповів Ґандальф. — Я їздив швидко і їздив далеко. Проте тут, поблизу кургану, ось що я скажу вам для втіхи: чимало люду