Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Неквапливо засипав в дуло порох, вклав пиж, кулю, придавив шомполом, примостив дуло на спеціальну рогульку і став вицілювати найближчого татарина.
— Запам’ятай, Петре. Перший постріл обов’язково повинен бути влучним. Якщо хочеш замішання серед ворогів зчинити. Але не вбивати. Мертвий товариш помсти вимагає, а поранений — примушує замислитися. Зважити зайвий раз, чи здобич ризику варта.
— Почекай, Василю... Твою науку я запам’ятав. Але, може, не варто їх зараз турбувати? Ти сам казав, що бусурмани не можуть зрозуміти, як давно ми переправилися.
— Дощ добряче сліди попсував. Бачать, що не раніше вчорашнього дня. А до обіду ми впоралися чи пізніше — це вже невідомо.
— Ну, так нехай думають, що втікачі далеко. Нехай поспішають.
Козак подивився на мене і посмикав себе за вус.
— Угу... Схоже, ти знову щось вигадав... Говори.
Легко сказати... А як мені пояснити, що він стоїть за п'ять кроків від водяного і не бачить його. Я, правда, і сам не відразу господаря тутешньої заплави запримітив, — кольором він зовсім з водною гладдю зливався. Навіть ряску з волосся не витрусив. І це саме водяник посилено жестикулюючи ластами і мімікою, просив не стріляти.
— Добре, тільки обіцяй не сміятися.
Полупуд зітхнув і знизав плечима.
— Зв'язався чорт з дитиною... Розповідай, а там подивимося: сміятися чи плакати. Та не тягни вола за дишло, Петре... Бачиш, бусурман вже другий поворот намацує. Саме час в голомозому зайву дірку зробити.
Я подивився на водяного. Той потис плечима, розвів ластами і кивнув. Мовляв, говори, як є. Чого вже там.
— Пам'ятаєш, Василю, вчора у нас корови в болото падали кілька разів і жодна з них не загрузла? Тобі це дивним не здалося? Сам же казав, що дно тут підступне, баговиння топке. Тільки оступися — миттю засмокче.
— Всяко буває, — почухав груди запорожець. — І не такі дива в житті трапляються. Оберіг Господь...
— Без Бога ні до порога... — погодився я. — Ось тільки чи варто допомогу так високо шукати? Сам же з водяним угоду уклав. Чи забув?
Василь перехопив мій погляд і швидко подивився в тому ж напрямку, але знову нічого не побачив.
— Гм... Водяник, значить? А всі твої розпитування про нежить… цікавість, як його задобрити, звісно — випадковість? Так?
— Не зовсім... Але про це ми ще встигнемо поговорити. А тепер просто дивись і ні в що не втручайся. Добре?
— От же ж напасть... — Полупуд почухав потилицю, але гніт загасив. — Нехай буде по-твоєму, Петре. Але, щоб мені на цьому місці провалитися, якщо потім ти все як на сповіді не викладеш.
— Обіцяю. То ми домовилися? Так? — останнє запитання я задав, звертаючись до болотного духа, і отримав у відповідь настільки енергійний кивок, що велика жаба, що заскочила водяному на плече, злякано квакнула і стрибнула назад у воду. Бризки піднялися, ніби каменем шпурнули.
Але так як запорожець був упевнений, що крім нас двох на березі більше нікого немає, то і відповів він.
— Знаєш, Петре... Дивлюся я на тебе і бачу жовторотого юнака, котрий ще жодного разу не сходився в бою з ворогом. Білоручку — що не тримав у руках ні коси, ні лопати... А як в очі загляну, здається мені, що ти літами старший за діда Карпа будеш — найдавнішого на Січі бандуриста. Про котрого кажуть, що він другу сотню розміняв якраз у той рік, як на Томаківці новий Кіш закладали. І знаєш ти таке, що іншим невідомо... Дурість же несусвітня дивитися, як татари переправляються і не перешкоджати, але я нічого не роблю, бо вірю тобі.
Треба було, напевно, щось відповісти, але я промовчав, бо й сам не все розумів, а лиш сподівався, що водяний не обмане...
Залишивши з кіньми одного воїна, татари всім загоном полізли на гать. Побоюючись засідки, йшли купно, ховаючись за щитами, пригинаючись і водячи по боках готовими до стрільби луками. Захитайся на нашому березі гілка, і десятки стріл негайно фуркнуть туди.
Але того що сталося далі, не сподівалися ні ми, ні вони ...
Понад плесом, густо вкритому віспинами дощу, пронісся глухий стогін. Наче у якогось невидимого велетня раптом розболілися зуби або через негоду занила стара рана. Слідом почулося протяжне зітхання і з рівною, немов стіл, поверхнею заплави стало відбуватися щось дивне.
Спершу змінився колір води. Зі східного боку гаті вона помітно посвітлішала, ніби підсвічена десятками багать, а з протилежного — зробилася темніше грозової хмари. Потім світла частина почала здійматися, розпухати, рости вгору... тоді як інша — навпаки всихати, притискатися до дна, щезати...
Менше хвилини минуло, як зліва від настилу, височіла хвиля у два людські зрости і продовжувала надиматися, — а справа оголилося чорно-буре болото, котре немилосердно смерділо гнилизною, всіяне залишками чогось, що вже не піддавалося опису. Може, обглодані кістки, а може — напівзотлілі кореневища старих дерев.
Татари на мить завмерли, а потім заверещали, закричали щось незрозуміле і кинулися назад, до рятівного берега. Пізно… Верхня щелепа пастки почала рухатися... Потужна, нищівна хвиля в одну мить впала на людоловів, змітаючи їх з настилу, наче сухі тріски, в смердюче баговиння і накрила, притиснула, як могильною плитою. Не залишаючи жодного шансу на порятунок.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.