Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Ранок прийшов не з сонячними променями чи півнячим співом, а з тихим шелестом дощу, кінським тупотом, брязкотом зброї і гучними вигуками. А для мене особисто роль будильника зіграв не надто делікатний стусан в плечі.

— Прокидайся, Петре... бусурмани до нас завітали.

Сон як рукою зняло. Я миттю схопився на ноги, вже майже звично намацуючи рукою шаблю.

— Тихо, тихо... — посміхнувся Полупуд. — Що ти, як заєць на ріллі скачеш? Тільки птахів розтривожиш.

— Птахів?.. — я все ще нічого не розумів. Не звик до таких побудки. Мені б контрастний душ прийняти, горнятко кави з круасаном випити. А довелося задовольнятися зібраними в долоню дощовими краплями, що все частіше просочувалися крізь густу крону дерев. А що? Теж варіант — і попив, і вмився. З кавою так би не вдалося. Та й і з душа напитися не ризикнув би. Це зараз хоч з річки, хоч з озера пий… а у тому розчині, що подається в квартири у моєму часі, присутня вся таблиця Менделєєва. Разом з іще невідомими науці елементами і сполуками. 

— Чого ти дивуєшся?.. — запорожець уже змирився з тим, що має під опікою безпорадного неука. — Тут же суцільне пташине царство... Злякаються, здіймуться хмарою над плавнями — кращої прикмети і не треба. Відразу вкажуть бусурманам, де нас шукати. Так що ти, давай, без стрибків і зайвих рухів. Негода зараз нам на руку, птахи теж мокнути даремно не хочуть, але краще поберегтися... Тарас, он, відзначився вже.

Василь кивнув у бік молодого селянина, навколо якого клопотало кілька молодиць.

— Що з ним?

— На чатах стояв. Почув, як татарва прибула. Вирішив відзначитися і порахувати їх... Ось тільки вміння непомітно підкрадатися переоцінив… і упіймав стрілу. Вважай, двічі в сорочці народився. Перший — голомозі на слух били. Тому тільки плече зачепили. Другий — стріла чиста, не отруєна. Що у бусурман рідкість велика. Дуже вони люблять, коли ворог мучиться перед смертю. Так що запам'ятай, на майбутнє... Рану, навіть подряпину, спершу треба розширити... щоб більше крові витекло. Якщо жилу не зачепило і мух немає, то краще зовсім не перев'язувати,  отрута з сукровицею вийде. А вже як підсихати почне, струп здерти, а рану щедро окропити соком деревію і його ж листя під пов'язку покласти. Потім можна змінити на капустяний лист чи подорожника. Вони жар витягнуть. А якщо нема коли возитися, треба швидко — заміси на горілці тісто з пороху і заліпи. Але ненадовго... При першій же нагоді рану треба очистити і знову кров пустити. Інакше вогневиця може кинутися.

— Дякую. А ще чув, що від лихоманки міцний відвар вербової кори добре допомагає... — я вчасно пригадав історію винаходу саліцилової кислоти. — А поки відвар буде остигати, в нього зо дві жмені мурах треба кинути.

Це вже моя вигадка. Але як інакше добути мурашину кислоту я сходу не придумав. Не рекомендувати ж дорослим людям гілочку в мурашник пхати, а потім облизувати. Приготування ліків має бути незрозумілим і дивним… інакше в їхню дієвість не повірять.

— Справді? Гм… Треба запам'ятати... Одарко? Чула? Став казанок на вогонь і вари кору. А ми, Петре, ​​підемо на берег, тай самі глянемо на гостей непрошених. У тебе око пильне, уважне. Дощ нам на руку, ніякий шелест не зрадить. Тільки поперед мене все одно не лізь. Тримайся позаду.

У дитинстві я зачитувався книгами Фенімора Купера і Карла Майя про Дикий Захід і завжди у мене викликала сумнів правдивість описуваного в романах вміння індіанців безшумно пересуватися по лісі. Ну, неможливо це!.. Скільки разів сам пробував... І гілки обережно розсовував, і під ноги дивився, а все одно — ні-ні та й трісне який-небудь сухий прутик, непомічений під опалим листям. Так як хрусне! За сто кроків чути...

Вчора вдень, я над цим не замислювався, але тепер, коли важкий і незграбний на вигляд, як битюг, Василь йшов попереду мене, мимоволі пригадав. Бо козак піднімав шуму не більше ніж метелик, що пурхає з квітки на квітку. Незважаючи на те, що в руках Полупуд тримав мушкета, та й під ноги, не дуже дивився. Все одно нічого не видно, за темно ще...

Уявивши на мить літаючого над лугом Полупуда, я так відволікся, що уткнувся запорожцеві в спину.

— Тихо... телепню... — пробурчав той тим особливим шепотом, який чути тільки тому, хто стоїть поруч. — Тупаєш, як кінь. Дивися... Он вони, гості непрохані. Крутяться по березі, до переправи готуються. Ясна річ, як не старайся, а сліди від стада не сховаєш. Сліпий би знайшов... Слава Богу, дощ підсобив... Хоч і запізно зарядив, але все ж частину слідів змив... От і сумніваються голомозі, не можуть точно зрозуміти: скільки нас тут було і як давно переправилися? Самі лиш втікачі, чи ще хто до обозу пристав?

Крізь напівпрозору сіру завісу дрібного дощу, піші та вершники, що копошаться на протилежному березі, здавалися персонажами зі сновидіння. Або не дуже вдалого трейлера до чергового історичного блокбастера. Занадто багато суєти і жодного конкретного плану. Взяти б хоч того, що вже зайшов на гать і, тикаючи перед собою списом, обережно, дрібними кроками наближався до першого повороту. Колоритний персонаж. Один тільки кожух навиворіт чого вартий... О! Так він ніяк нужду справити вирішив? От паскуда… Все, тепер п'ю тільки кип'ячену і джерельну...

— Дві дюжини... — підрахував ворогів Василь. — Більше ніж хотілося б. Ну, та нічого. Днем раніше — не минути б лиха. А тепер — приходь кума милуватися... Спасибі Іванові, є чим бусурман зустріти... — запорожець лагідно поплескав долонею по ложу мушкета і почав заряджати.