Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Вона так захопилася, що просто підставила своє тіло крижаній воді на пожирання. Все одно не захворіє. Від цієї думки Діана захихотіла крізь сльози.

Згадуючи минувшість, вона все більше впевнювалась у правдивості історії Майка про Пори року. Діана ніколи не хворіла, незважаючи ні на що. Зубний та головний біль їй були не відомі, що таке лихоманка ― також. Та що там, коли у світі розгорілося полум’я пандемії, коли навіть Вікторія не оминула цієї хвороби й помирала в гарячці, Діана стійко трималася. Просто міцний імунітет, як вона вважала.

Але в її минулому бували й інші дивні речі, які на міцний імунітет аж ніяк не спишеш.

Коли Діана ранилася, падаючи з велосипеда, випадково різалася ножем під час готування їжі чи отримувала опіки ― будь-яка фізична шкода загоювалася прямісінько на її очах. Спершу вона вважала, що це так у всіх. Але рани Вікторії й інших однолітків заживали довго: декілька тижнів, а то й місяців, тому від цієї думки Діана відмовилася. Вона вирішила нікому не говорити про ці дивності й старалася поводитися вкрай обережно, аби не видати свою суперздібність. Їй не хотілося бути піддослідною мишкою в секретній лабораторії десь в підземеллі. А тепер усе стало хоч трохи, але на свої місця.

Вона ― Єдина.

ПРИНЦЕСА.

Істеричний сміх уже було несила стримати.

Діана як-небудь витерлася й накинула на себе одяг. Волосся вирішила не висушувати. Для її місії це не мало сенсу. Ні слова не говорячи бабусі, вона вийшла з квартири й побігла, перестрибуючи відразу через декілька сходинок, на дах.

Діана відразу опинилася в тенетах дощу. Небо немовби гнівалося на землю й градом посилало важкі холодні краплі, а впереміш із вітром виходило геть-зовсім грізно.

Як і очікувалося, Майк був тут. Він лежав на спині, заклавши руки за голову, і сміливо ловив обличчям краплі.

Діана повільно підійшла до нього, із секунду повагалася ― зрештою, теж лягла на спину. Вмить змокла до нитки, але це було зовсім неважливо. У цей момент їй було начхати абсолютно на все.

― Я вже було думав, ти зараз знову навернешся, ― кинув шпичку Майк, але вийшло якось млявенько.

― Ти мене тоді застав зненацька…

― А ти мене як…

Вони зустрілися поглядами. Майк першим порушив тишу:

― Якщо чесно, я тоді злякався, що побачу теорію одного падіння на власні очі. ― Діані здалося, ніби Майк готовий говорити про що завгодно, тільки лишень не продовжувати нещодавню розмову.

― Теорію одного падіння?

― Ага. Не завжди існували такі багатоповерхівки на кшталт цієї. Серед наших ходять різні роздуми, що буде, якщо стрибнути вниз. Чи виживе представник Пори року, чи ні… Ясна річ, ніхто на практиці це не перевіряв. А можливо, й були такі умільці, але про них нічичирк. Хоча тоді я не знав, що ти Єдина… ― запнувся він.

― А якби знав, не врятував би? ― насторожено запитала Діана.

Майк деякий час мовчав, перш ніж твердо відповісти:

― Я врятував би тебе в будь-якому випадку.

Діана криво посміхнулася, відвернулася, втупившись поглядом у небо, потягнулася й чомусь згадала, як Майк нещодавно втік з цього даху під звук зливи. Мабуть, йому тоді було нестерпно її бачити, як і весь наступний день. Та й зараз…

― Ти вже не втікаєш… ― здавлено прохрипіла вона.

― Куди я від тебе дінусь… ― Його слова ледь не потонули в гучній мелодії дощу, такими тихими вони були.

Деякий час вони в цілковитому мовчанні вбирали в себе дощові краплі, їхній запах та спів. Діані здалося, що вона могла так пролежати тут довго-довго, не думаючи ні про що. Тільки аби знову не засинати, тільки аби не брати на себе цю незрозумілу їй роль принцеси.

Бабуся хотіла вберегти Діану від болю втрати ― нічого не вийшло. Діана чітко збагнула: її сни ― віддзеркалення підсвідомості. Страх, паніка, кров повсюди… Як від минулого не ховайся, воно завжди йшло слідом за нею, постійно переслідувало її в нічних кошмарах.

Раптом Діана відчула, як Майк взяв її за долоню й міцно стиснув. Вона здригнулася. Його пальці були холодними, але чомусь, коли він тримав її ось так за руку, робилось комфортно та тепло.

― Шкода, що я тебе не пам’ятаю… ― вирвалось з Діаниних вуст. ― Цікаво, яким ти був у дитинстві…

На Майкових щоках з’явились сумні ямки.

― Тут я вперше радію, що ти цього не пам’ятаєш. Сподіваюсь, ніколи ті моменти й не згадаєш, ― виснажено захихотів він.

― Чому? ― нахмурилась Діана.

― Бо комусь буде дуже соромно.

Сказавши цю таємничу фразу, Майк підняв Діанину долоню й обережно провів пальцем по каблучці.

― Молодець, що не знімаєш…

Діана закусила губу. Чесно кажучи, їй страх як кортіло зняти цю прикрасу й викинути далеко-далеко. До того ж раніше вона, окрім ланцюжка, нічого з коштовностей не носила, тому на руці відчувала деяку тяжкість. Але Майк тоді, в бібліотеці, загадково сказав: «Це традиція». І погляд у нього ще був такий серйозний... Тому провокувати його на гнівні позирки Діані зовсім не хотілося. Ось і продовжує носити каблучку.