Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

він зазнав ушкоджень від чогось по той бік Кільця й перебував

у вільному польоті. — Він усе ще має тягу?

— Цілком можливо, — відповіла Соледад. — Якщо вірити

одержаним даним, то він рухається, але значно повільніше, ніж

на вльоті. Зонди? Принаймні один із них також втрапив

у схожу ситуацію. Звичайна тяга, а потім бум! — зупинився.

Сигнал у гівно, але, схоже, курс у зонда той самий, що і в

корабля. Немовби їх… щось тягне кудись в одне й те саме місце.

Або до когось…

— Чудасія, — гмикнула Мельба. — Але, думаю, ця чудасія десь

у межах того, на що ми очікували. Після-то Ероса.

— У мене батько був на Еросі, — промовила Соледад, і в

Мельби у горлі став клубок. — Працював в одному з казино.

У службі безпеки, стежив, щоб ніхто не махлював. Розумієш?

П’ятнадцять років на цій роботі провів. Казав, що піде

у відставку, знайде собі нірку десь, де сила тяжіння не така

велика, й доживатиме в ній свою пенсію.

— Співчуваю.

Соледад знизала руками.

— Усі вмирають, — понуро сказала вона й, витерши тильною

стороною руки очі, повернулася до екрана.

— А в мене там була сестра, — зізналася Мельба. Це не просто

була правда, а й навіть щось більше самої правди. —

Постраждала однією з найперших.

— Чорт, — знову підняла погляд Соледад, забувши про

термінал.

— Ага.

Вони тихенько посиділи. За сусіднім столиком якийсь

поясанин, якому заледве можна було дати двадцять років, гепнувся колінами об край стільниці й голосно вилаявся на

адресу курдуплистих земних інженериків, чим неабияк

повеселив своїх товаришів.

— Гадаєш, вони досі там? — тихо спитала Соледад, кивнувши

на свій термінал. — Хтось же ті голоси чув. Передачі, які йшли

з Ероса. Ти мене розумієш. Уже потім. Це ж були люди, правда?

— Вони загинули, — похитала головою Мельба. — На Еросі всі

загинули.

— Скажемо так, змінилися, — уточнила Соледад. — Тут один

якось казав, ніби Ерос зчитував усі їхні системи, так? Тіла.

Мізки. Думаю, а раптом вони ніколи по-справжньому і не

помирали? Їх просто, знаєш, перероблено? А раптом їхні мізки

ніколи не припиняли функціонувати? Вони просто…

Вона знизала руками, намагаючись підібрати слово, але

Мельба розуміла, про що йдеться. Зміна, навіть така докорінна,

не дорівнювала смерті. Сама вона була достатнім доказом

правомірності такої думки.

— Хіба це має значення?

— А що як їхні душі не розгубилися? — зі справжнім болем

у голосі промовила Соледад. — Що як вони всі там ув’язнені?

Твоя сестра, мій батько? Що як ніхто з них не помер, а їхні душі

зберігаються в Кільці?

«Немає ніяких душ, — із жалем подумала Мельба. — Ми торби

з кістками, по яких біжить електрика. Немає ніяких привидів, духів, душ. Єдине, що лишається по людині, це історії, що про

них розповідатимуть. Єдине, що важить — це твоє ім’я». Так би

подумала Кларісса. Так би висловився на цю тему її батько. Та

вона цього вголос не промовила.

— Може, саме тому Земля відправила сюди стільки

священників? — зачерпнула ложкою свого їдла Соледад. —

Щоби всіх їх упокоїти?

— Хтось точно мав би це зробити, — погодилася Мельба

й зайнялася своїм обідом.

Теленькнув дзвінок на терміналі. Приватним каналом із нею

хотів поговорити Рен. Мельба насупилася та прийняла дзвінок.

— Привіт.

У відповідь голос Рена прозвучав напружено:

— Я дещо виявив і хотів би, щоб ти на це поглянула. Аномалію.

— Уже йду.

Мельба урвала зв’язок, за два великі ковтки доїла свою порцію

і на виході з кают-компанії кинула тарілку в рециркулятор. Вона

знайшла Рена за однією з робочих станцій у трюмі. Віднедавна

тут стало зручно працювати, висока стеля дозволяла не

горбитися. Навколо стояли примотані до підлоги (або

притримані потужними електромагнітами) сині пластикові

ящики. Коли не