Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

— Що в нас? — запитала вона.

Він відійшов і махнув головою на монітор:

— Дані по повітряних фільтрах на «Син Юні», — промовив Рен.

У Мельби все в душі похололо.

— Що з ними не так? — надто різко й надто швидко випалила

вона.

— Забагато викидів. Посигналило прапорцем. Я глянув на

профіль, а тут якась суцільна високоенергетична пердяка.

Нітроетилени і са.

Вона й не думала про таке. Їй було відомо, що кораблі

спроможні пасивно моніторити газ, та їй ніколи не спадало на

думку, що окремі молекули з її вибухівки можуть потрапити до

фільтрів. Або що кому- небудь заманеться таке перевіряти. Її

мовчанка видалася Ренові знаком спантеличення.

— Я збудував модель, — правив він далі. — Дев’яносто відсотків

імовірності, що йдеться про пластичну вибухівку.

— Так вона ж у них є на борту, — промовила Мельба. — Це

військовий корабель. Вибухівка — їхній стандартний вантаж, еге

ж?

В ній усередині змагалися відчай та ніяковість. Вона налажала.

Їй просто кортіло, щоб Рен мовчав, не казав того, про що він

зараз говорить. Що він збирався їй сказати.

— Це більше схоже на вибухівку для гірничих робіт, —

промовив він. — Ту палубу перевіряла ти. Нічого дивного не

запам’яталося? Це могло бути щось дуже банальне. До контакту

з повітрям воно дуже пластичне.

— Думаєш, бомба? — запитала вона.

Рен знизав руками.

— Внутряки тягнуть із собою повно всяких ґекке. Один спалити

себе намагався, якась тітка оголосила голодування. Отой койо із

камерою.

— То ж був не політичний акт, — заперечила вона. —

А мистецький.

— Я просто хотів сказати, що коли докупи зібрать багато різних

людей, то й на думці в них буде багато всякої всячини. Не

завжди найкращої. Малим я бачив, як мої ельтерн розійшлися

через суперечку, буде мадгі поясанином чи ні. Вони всі знають, що там, з дна колодязя, за ними всі спостерігають. Люди від

такої уваги змінюються і кращими від того не стають. Може, хтось надумав зробити якусь гучну заяву, сі но?

— Ти попередив їхню службу безпеки? — запитала вона.

— Хотів спершу порадитися з тобою. Але щось от таке, шіката

ґа най. Мусим.

«Доведеться його вбити», — подумала вона. Їй немовби хтось

у вухо нашіптував. Вона вже й знала, як це зробити. Змусити

подивитись на екран, трошки згорбившись, так, щоб тільки карк

свій показав. А потім вона притисне язика до піднебіння, полоскоче його трохи своїми смаковими рецепторами, і до неї

прийде сила. Вона зламає його тут, а потім… забере до себе

в каюту. Вичистить свою шафку, запхне тіло всередину.

Обмазати герметиком, і трупний сморід не виходитиме назовні.

А вона складе звіт про його зникнення безвісти. Удаватиме

настільки ж спантеличену, як і всі інші. Поки вона здасть каюту

і його знайдуть, Мельби вже не існуватиме. Навіть якщо

з’ясують, що бомбу підклала вона, її просто вважатимуть якоюсь

агенткою Голдена.

На неї дивився Рен, м’який погляд карих очей, морквяно-руде

волосся, стягнуте в жорсткий хвостик, за яким добре проглядала

шкіра шиї. Вона згадала, як він пояснював їй про буфери

низької напруги. Лагідну вдачу. Доброту.

«Пробач, — подумала вона. — Це не моя провина. Я повинна».

— Давай ще раз перевіримо дані, — схилилася вона до

монітора. — Покажи мені ці аномалії.

Він кивнув і повернувся разом із нею. Як і все на «Серізьє», панелі управління були змонтовані для трохи нижчих від Рена

людей. Йому доводилося нахилятися до екранів нижче.

В Мельби затерпла шия, перехопило горло. Вона немовбито

тонула в почутті страху. Хвостик Рена похилився на бік. І там, де

його хребет зустрічався із черепом, немовби мішень, прозирнула

овальна й коричнева родимка.

— От дивись на цей звіт, — клацнув він по екрану.

Мельба притиснула язик до піднебіння. А що тепер із Соледад?

Вона же чула, як їй подзвонив Рен. Вона знала, що Мельба

пішла до нього на зустріч. Можливо, її теж доведеться прибрати.

То