Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

випадок. Щось таке достовірне. Вона не могла їм дозволити

зупинити її. Вона так близько до своєї мети.

— Але показники не піднімаються, — промовив Рен. — Стоять

на одному рівні.

Вона провела кінчиком язика проти годинникової стрілки.

Зупинилась. Їй паморочилося. Їй бракувало повітря. Мабуть, підтікала якась із залоз, зараз її накриє хвиля. Рен щось говорив, але вона його не чула. Надто сильно у вухах шуміли її дихання та

кров.

«Я маю його вбити». У неї тремтіли пальці. Шалено гупало

серце. Він повернувся до неї, видихнувши повітря носом. Він

знеособлений. Він — простий лантух із м’ясом, по якому біжить

слабкий струм. У неї все вийде. За батька. За сім’ю. Це має

статися.

Коли Рен заговорив, його голос, здавалося, линув із великої

відстані:

— Вас денкт ту? Хочеш сама подзвонити? Хочеш, щоб я це

зробив?

Вона думала надто швидко й надто повільно. Він питав, чи

варто їм попередити «Син Юн» про бомбу. Ось про що він питав.

— Рен? — промовила вона. Свій голос їй здався тонким

і вередливим. Так звучить голос у значно молодших людей.

Когось дуже наляканого або сумного. В її виразі читався сумнів.

Він насупив брови.

— Гей, бос? Усе гаразд?

Вона торкнулася кінчиком пальця екрана.

— Поглянь іще раз, — тихо промовила Мельба. — Придивись.

Він повернувся, нагнувся до показників, немовби мав там щось

знайти. Дівчина дивилася на його вигнуту шию, ніби на

експонат у музеї — на об’єкт і нічого більше. Вона двічі провела

кінчиком язика по піднебінню, і її оповив спокій.

Ламаючись, у нього хруснув карк, вивільняючи хрящеві диски, роздираючи жмут нервів та сполучну тканину, по яких текло

його життя. Вона била в основу черепа, поки не відчула, як

піддалася під її долонею кістка і настав час переносити тіло.

Хутко. Перш ніж хто-небудь зайде сюди. Перш ніж вона, знесилена, рухне.

На щастя, крові майже не було.

Розділ дванадцятий. Анна

На другій годині міжконфесійної публічної молитви Анна

вперше в своєму житті втомилася саме від молитви. Усе

життя вона віднаходила в ній глибоку розраду. Всеосяжне

відчуття зв’язку із чимось більшим від самої себе. Її атеїстичні

друзі називали це відчуття богобоязливим страхом перед ликом

безмежного космосу. Вона же звала його Богом. І те, що могло

статися так, що всім їм ішлося про одне й те саме, її анітрохи не

бентежило. Цілком вірогідно, що її молитви підносяться

в холодний та беземоційний всесвіт, який їх не чує, та вона

відчувала

все

по-іншому.

Наука

обдарувала

людство

численними дарами, і вона їх цінувала. Але натомість позбавила

його цінності суб’єктивного персонального переживання, на

чиєму місці постало переконання, ніби все на світі можна

виміряти й перевірити. Проте людина функціонує не так, й Анна

підозрювала — всесвіт також. Хай там як, а «за подобою Бога» —

це догмат її віри.

Спершу зібрання здавалося приємним. Отець Мішель мав

прекрасний глибокий голос, що з віком тільки прибрав

додаткових обертонів, неначе добре вино. Від його затяжної та

проникливої молитви, в якій він просив Господа про скерування

всіх тих, хто вирушив на дослідження Кільця, спиною пробігав

холодок. За ним виступив старійшина Церкви вознесенного

людства. Він провів кілька медитацій та дихальних вправ, що

наповнили Анну свіжістю й новими силами. У себе в терміналі

вона зробила замітку, нагадуючи собі завантажити їхню книжку

про медитації та почитати її. Звичайно же, представники далеко

не всіх конфесій на борту бралися до звичної справи. Імам не

став молитися перед немусульманами, хоча й виголосив

коротеньку промову арабською мовою з паралельним

перекладом у навушнику. А його завершальні слова «Аллагу

акабар» за ним повторило декілька людей в аудиторії.

Наприклад, Анна. А чом би й ні? Це було ввічливо і