Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

«Так. Тепер ми говоримо моєю мовою».

— Хто цей зрадник?

Голос Ґлокти видався пронизливим, різким і жадібним навіть йому самому.

— Я не віщун, каліко, та й чи повірив би ти мені, якби я міг тобі відповісти? Люди мають навчатись у зручному для себе темпі.

— Ха! — вигукнув Ґлокта. — Ти достоту, як Баяз. Говориш і говориш, та все ж не кажеш нічого. Пожирачі? Звичайні старі перекази та нісенітниці!

— Перекази? Невже Баяз не водив тебе до Будинку Творця?

Ґлокта ковтнув, міцно вчепившись тремтливою рукою у вологий камінь під вікном.

— І ти все одно ставиш мої слова під сумнів? Ти повільно навчаєшся, каліко. Хіба я не бачив, як до Сарканта йдуть раби, що їх тягнуть із усіх земель, які завойовують гурки? Хіба я не бачив незліченних колон, які ведуть у гори? Щоб нагодувати Калула та його учнів, зробити їхню силу ще більшою. Злочин проти Бога! Порушення Другого закону, який написав вогнем сам Еуз! Ти ставиш мої слова під сумнів і, можливо, чиниш мудро, але на світанку ти побачиш, що гурки прийшли. Ти налічиш п’ять штандартів і зрозумієш, що я казав правду.

— Хто зрадник? — процідив Ґлокта. — Скажи мені, падлюко ти загадковий!

Тиша, якщо не брати до уваги хлюпання дощу, стікання цівок води, шурхотіння вітру у фіранках довкола вікна. Раптом усі кутки освітила блискавиця.

На килимі було порожньо. Юлвей зник.

Гуркське військо поволі вийшло вперед п’ятьма величезними групами (дві попереду, три позаду), зайнявши весь перешийок від моря до моря. Вони йшли разом бездоганними лавами під низьке гупання великих барабанів, одна непохитна шеренга за другою, а тупання їхніх чобіт нагадувало далекий грім попередньої ночі. Сонце вже висмоктало все, що свідчило про дощ, і тепер яскраво, наче у дзеркалі, виблискувало на тисячах шоломів, тисячах щитів, тисячах мечів, лискучих наконечниках стріл та обладунках. Ліс сяючих списів, що невблаганно просувався вперед. Безжальна, невтомна, непереборна людська хвиля.

Вояки Союзу розбіглися по суходільних стінах, сиділи навпочіпки за парапетом, мацали свої арбалети та стривожено поглядали на військо, що насувалося. Ґлокта відчував їхній страх. «І хто може поставити його їм на карб? Нас, певно, вже перевершили числом удесятеро». Тут, на вітрі, не було ні барабанів, ні гучних наказів, ні квапливих приготувань. Була лише тиша.

— І ось вони йдуть, — задумливо проказав Нікомо Коска, з усмішкою дивлячись на цю сцену.

Страх, здавалося, не торкнувся лише його. «У нього або залізні нерви, або свинцева уява. Йому, здається, все одно, що робити — бити байдики в якомусь генделику чи чекати на смерть». Він стояв, поставивши одну ногу на парапет і схрестивши руки на коліні, а в руці тримав напівпорожню пляшку. Бойова форма найманця практично не відрізнялася від його одіжі для пиятики. Ті самі обвислі чоботи, ті самі зіпсуті штани. Його єдиною поступкою небезпекам на полі бою був чорний нагрудник, оздоблений спереду і ззаду золотим орнаментом. Нагрудник теж переживав не найкращі часи: емаль на ньому облупилась, а заклепки були забруднені іржею. «Але колись він, напевно, був справжнім шедевром».

— У вас чудовий обладунок.

— Що, оце? — Коска опустив погляд на свій нагрудник. — Колись — може, й так, але я добряче ним покористувався за багато років. Він не раз залишався під дощем. Подарунок Великої герцогині Сефелін Оспрійської за перемогу над армією Сіпані у п’ятимісячній війні. До нього вона долучила обіцянку вічної дружби.

— Добре мати друзів.

— Та ні. Тієї ж ночі вона спробувала мене вбити. Перемоги зробили мене надто популярним серед підданих самої Сефелін. Вона боялася, що я спробую захопити владу. Підмішала отруту мені у вино. — Коска добряче затягнувся з пляшки. — Убила мою улюблену коханку. Я був змушений тікати, не маючи практично нічого, крім цього клятого нагрудника, та шукати роботу в князя Сіпані. Той старий гад платив більш ніж удвічі менше, але я принаймні зміг повести його військо проти герцогині й мав задоволення побачити, як отруїли її саму. — Він насупився. — Обличчя в неї посиніло. Стало яскраво-синім, повірте. Ось моя вам порада: ніколи не ставайте занадто популярним.

Ґлокта пирхнув.

— Надмірна популярність аж ніяк не є найбільш насущною моєю проблемою.

Віссбрук, очевидно, засмутившись через те, що його ігнорують, гучно прокашлявся й показав на нескінченні шеренги бійців, що просувалися вперед перешийком.

— Очільнику, гурки наближаються.

«Справді? А я й не помітив».

— Ви даєте дозвіл на затоплення рову?

«О, так, ваша мить слави».

— Чудово.

Віссбрук надзвичайно бундючно попрямував до парапету. Без поспіху підняв руку, а тоді поважно рубонув нею в повітрі. Десь унизу, поза полем зору, ляснули батоги, і запряжені віслюки потягнули за канати. До них, на бійниці, долинув жалісний скрегіт дерева під великим тиском, потім — рипіння та тріск, із яким посунулися дамби, а тоді — сердитий гуркіт: величезна маса солоної води прорвалася та ринула у глибокий рів із обох боків, укрившись буйною білою піною. Просто під ними вода зійшлася з водою, здійнявши в повітря блискучі бризки аж до бійниць і навіть вище. Ще мить — і ця нова стрічка моря заспокоїлася. Рів перетворився на канал, а місто — на острів.

— Рів затоплено! — оголосив генерал Віссбрук.

— Ми бачимо, — відповів Ґлокта. — Вітаю.

«Будемо сподіватися, що серед гурків немає сильних плавців. Їм, безперечно, є з кого обирати».

Над лавами солдатів, що тупали, злегка погойдувалися п’ять високих жердин, на яких виблискували щирим золотом гуркські символи. «Символи пройдених і виграних битв». Штандарти п’яти легіонів, що виблискували на немилосердному сонці. «П’ять легіонів. Як і казав мені старий. То чи надійдуть за ними кораблі?» Ґлокта повернув голову й поглянув на той бік Нижнього міста. У затоку їжачими голками врізалися довгі верфі, ще обсаджені кораблями. «Кораблями, що ввозять наші запаси та вивозять останніх стривожених торгівців». Там стін не було. І взагалі засобів оборони було мало. «Ми не думали, що вони нам потрібні. Союз завжди панував над морями. Якщо таки надійдуть кораблі...»

— У нас іще є запаси дерева та каменю?

Завзятий генерал енергійно закивав. «Схоже, нарешті призвичаївся до змін у порядку субординації».

—