Читати книгу - "Жлобологія"

Ми справді мали культ Різдва, тобто ми вітальна нація, ми вітаємо життя, народження Божої дитини. Ми тішимося цим, насолоджуємося, і свою радість переливаємо в колядки. В Московії ж колядок немає. Їхній Бог суворіший, він майже не всміхається. У них пасхальний культ — страждання і покара. У нас, звісно, теж є суворий піст, духовне чування, але культ радісного Різдва Христового таки превалює над усім. Але — Господи! — маючи тисячі шедевральних колядок, пересічна сучасна українська людина не вміє колядувати, не знає жодної колядки, окрім дешевої спаплюженої речовки «коляд-коляд-колядниця». Радянська влада витравила з українців коляду, щоб вони не були самими собою, а уподібнилися до московитів.

Карнавал

Хоча в нас було чимало й двозначних обрядів. Мій тато розповідав... Він тоді ще був парубком, в селі помер молодий хлопець — сталося величезне горе. Це середина минулого століття, Карпати. І ось односельчани йдуть на похорон, і тут, певна річ, нема нічого веселого, але було заведено влаштовувати при покійникові веселі забави. Наприклад, молоді граються «дупака». Хтось нахиляється над труною, його обступає веселий гурт, і один з-поміж них б’є того небораку по дупі, а той має відгадати, хто вдарив. Мій юний тато стоїть надворі, дивиться — їжак повзе, він зловив того їжака, загорнув його в хустинку, сховав у шапку. Входить до хати, а там якраз молода дівчина обіперлася на труну і має вгадати, хто її вдарить. От мій хвацький татусь і вдарив її по дупі тим їжачком у хустинці. Вона — підстрибнула, заверещала і... звалила труну. А вся молодь реготала, адже вони все сприймали, як уламок карнавалу, маланкування. Тоді просто так було заведено — молоді хотіли показати Смерті, що вони її не бояться... Хоча, як на мене, це просто жахлива сценка... Звичаї міняються: те, що здавалося природним колись, тепер сприймається як дикий нонсенс. І — навпаки.

Про національне жлобство

Але, сказати б, найгірше зі жлобств — то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака — всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...

Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» — питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! — відповідає хлопчик. — Я — космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він — «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.

Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...

Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші — на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного — доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) — засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона — Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.

Олекса Манн. «Nice day», 2012 p.

Олекса Манн

Фото з особистого архіву

Олекса Манн (справжнє ім’я Олекса Жиров-Манжелій) — художник, ілюстратор. Народився 1978 р. у м. Києві. Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Вибрані виставки: «Міжнародний осінній салон» (Палац мистецтв, Львів, 1997), «Срібний квадрат», IV міжнародне бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013). Роботи є у приватних колекціях України Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін.

Жлобство як релігія

Жлобство для мене вже давно є культом з усіма ознаками сучасної релігії.

Як і кожен релігійний культ — це цілісна світоглядна система, певний спосіб світосприйняття. Вона згуртовує людей, які мають спільний погляд на походження світу і природу речей. Прибічники культу також думають, що їхня віра зарадить їм у проблемах колективного виживання — і в природі, і в соціумі. Бо це система зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, які й обумовлюють поведінку жлоба.

Жлобство — пантеон зі своїми богами, культовими спорудами, «духовними авторитетами», ритуалами і таїнствами.

Походження цього культу губиться в глибині віків і однозначно має потенціал до розвитку. Для мене це — абсолютно автентична і багатошарова цікава історія, яку варто вивчати, розробляти як тему в мистецтві.

Як і кожна релігія, жлобство несе в собі певні естетичні й етичні стандарти. Я не впевнений (вже зараз), що жлоб не здатний нічого будувати і створювати, і що його енергія скерована лише на руйнування. Якраз навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі