Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Ти й сама в це не віриш. А я так мріяла, що ось ти виростеш, вийдеш заміж, народиш діток… У Еріка й Керстін такі милі дітки — близнюки, Стівен і Лілі, ти їх бачила. Як дивно складається доля — отут віднайти сестру. Ви дуже подібні, знаєш? І це добре, ось я помру, а в тебе залишиться рідна людина. Керстін обіцяла розповісти про свою матір. Віко?

— Ти сама не розумієш, що говориш, Розо. Керстін Бартон не годиться мені в родичі. Я не терплю цієї зарозумілої злостивої суки і не хочу мати з нею нічого спільного. І як тобі могло на думку спасти, що я з нею…

Я не терплю її поряд, бо це її цілує Ерік щоночі. Це вона народила йому дітей.

— Віко! Як ти можеш!

— Так. Ходімо обідати, я голодна.

— То хоч одягнися по-людськи, Ерік так клопотався…

— Ти йди, я не забарюся.

Я витягаю з шафи одяг. Ерік клопотався про нього? Кілька гарних суконь різного призначення, ошатний костюм, черевички й білизна — усе найдорожче. Іноді я так одягаюсь, та дуже рідко. Мені зручніше в джинсах і майках, ще й босоніж. Але я вдягну це, бо то Ерік купив для мене. Навіть якщо це просто вияв гостинності. Зрештою, я поверну гроші, випишу чек — і все.

Вони всі вже чекають на мене. Їдальня витримана в тому самому стилі, що й весь будинок — максимум світла та квітів, а повітря з океану таке, що й дихати ним шкода. За столом, окрім Еріка, Керстін і нас, ще той сивий чоловік, що провадив розмову, жінка та хлопчик років одинадцяти, з невиразними азійськими рисами й несподівано яскравими блакитними очима.

— Сідай, Торі, ти трохи забарилась.

Я мовчки сідаю на вільне місце — біля азіатки. Ерік у сліпучо-білому костюмі та червоній сорочці такий гарний, що я ладна дивитись на що завгодно, тільки не на нього. Інакше я не зможу приховати… не зумію. Тому я дивлюсь на квіти.

— Знайомся, Торі. Це мій батько, Рон Бартон, його дружина Міцуко та мій брат Саймон.

— Приємно.

Це все, що я можу сказати. Я ж не дикунка, зрештою, тому можу бути ввічливою. Ось від кого успадкувала Керстін свої нахили. А де ж матуся? Азіатка, вочевидь, друга дружина. Та, власне, мені нецікаво. Я поїду звідси дуже скоро. За столом точиться розмова, а мені байдуже. Джунглі співають у моїй душі, я так тужу за тим лісом, за зеленавим вогким присмерком, мені так незатишно тут…

— Ви зовсім нічого не їсте. — Міцуко робить співчутливу міну. — Вам треба їсти, Волтер казав, що ви зовсім виснажена.

— Він нікудишній лікар. Мене ще багато залишилось.

Я не можу їсти. Я не хочу нікого бачити. Ерік про щось говорить з Едом, тітка Роза спілкується з малим, старий Бартон і Луїс теж знайшли тему — я не дослухаюся. Мені просто хочеться піти звідси.

— Ви погано почуваєтесь? — Міцуко грає роль дбайливої матусі.

— Зі мною все гаразд.

Нарешті обід скінчився. Усі встають і розходяться, а за коктейлями спілкуються далі. Милий обід у великій родині. Тільки це все брехня. Ніяка ми не родина, і цим людям щось треба від мене, щось вони замислили, багато чого не сказали і гадають, що я цього не помітила. Я, може, недостатньо вихована — хоч тітка Роза старалась, та бач! — але я не дурна.

— Вам дуже личить сукня.

Ерік. Я зводжу на нього погляд. Він усміхається мені, ця усмішка трохи дитяча та… справжня. Господи, що за муку я терплю!

— Дякую. Скажіть мені, скільки ми вам винні — я випишу чек.

— Що ви! Не треба мене ображати. Знаєте, я страшенно зрадів, коли Керстін сказала, що знайшлась її кузина. Їй потрібен хтось… хтось такий, як вона. З багатьох причин подруг вона не має, а тут ви. Тому ви завжди бажана гостя в нашому домі.

У їхньому домі. Що я маю робити? Я повинна поїхати звідси, доки не потрапила в дурне становище. І доки Керстін нічого не помітила, бо цього я боюся найбільше. Тільки б вона не помітила! Ото вже зловтішатиметься!

— Так, дякую. Ми, здається, на острові? Коли я можу поїхати й чим?

— Поїхати? А Керстін казала, що ви погостюєте кілька днів!

Його довгасті сині очі в чорних густих віях — такі неймовірні, здивовані… Як подобаються мені ці очі… Я повинна тікати, тікати звідси.

— Ні, вона помилилась. Я мушу їхати. На мене чекає робота.

— Розумію. — Він задумливо дивиться на мене. — Та мені здається, що вам не завадив би відпочинок.

— Ні, ні, я мушу їхати. Якщо можна, то просто зараз.

— Добре, як скажете. Я звелю приготувати гелікоптер.

Я притьмом біжу до кімнати й хапаю свою сумку. Я втечу від них усіх, утечу назавжди. І з часом мені переболить. Чорний кіт простує за мною, а я біжу сходами до злітного майданчика, де набирає обертів пропелер гелікоптера. Він схожий на велику бабку — банальне порівняння, але таки схожий.

Чорний кіт стрибає в кабіну й дивиться на мене, чогось чекаючи. Що, красеню? Хочеш побачити світ? Це твоє право, але краще тобі залишитись. Може, якось іншим разом.

— Я візьму його. — Ерік так близько, бо гелікоптер страшенно гримотить. — Ви впевнені, що не можете лишитись?

— Так. Подбайте про тітку Розу.

Я сідаю до салону, й гелікоптер відривається від землі. Я впевнена, що повинна їхати, тепер уже остаточно. Його долоня така міцна й тепла. І запах його тіла… Тікати, негайно!

— Мем, ми повертаємось. — Пілот здивовано дивиться на мене. — Я дістав наказ повернути, місіс Гамільтон наказує.

Гамільтон? Он воно що! Ясна річ, Бартон — дівоче прізвище й робочий псевдонім водночас. Керстін Гамільтон — що ж, непогано. Але так не буде, як вона хоче.

— Якщо ти повернеш, я прострелю тобі голову — пістолет у мене не забрали.

— Але тоді машина впаде в океан і ви теж загинете, — пілот посміхається.

Даремно посміхаєшся, юначе.

— Що ж, це мене цілком задовольняє.

Він полотніє і щось говорить у мікрофон. Він думає, що я божевільна, але це не так. Мені просто треба побути на самоті… Останнім часом мені так незатишно й боляче… Я відвикла від такого.

— Спускайся.

Он уже видно будинки, це Ел-Ей. І там унизу я зійду, місце є.

— Але