Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

на вулиці за моєю спиною продовжував падати сніг. Мама підняла руку, погладила білявого чоловіка по щоці й мовила щось, схоже на «Мій Янеку, мій Янеку!», та замість «мій» казала «mein», а він також бурмотів її ім’я — справжнє ім’я, не «Ерра», — хоча мовою, якою вони спілкувались, воно звучало дивно, було схоже на «Христинка». Він потягнув за її пояс, оранжеву мотузку, вузол розв’язався, він обережно відгорнув поли її халата, оголив груди, поцілував її в шию, мама закинула голову, тоді він поцілував її нижче шиї, а я не могла відвести очей від цієї сцени, вона сказала йому щось їхньою спільною мовою, яку я не розуміла, і тепер, цілуючи того чоловіка у вуста, розстібала його сорочку, а він поклав руки на її голову, мов у Маленького Принца, мама стенула плечима, і халат упав на підлогу. Мама стояла перед незнайомцем повністю гола, а він був одягнений. Вона розклала диван (той самий диван, який щоночі ділила з татом), а чоловік тим часом роздягався повільними жестами, поки теж не став голий, і тоді я побачила його «штуку», яка стир­чала й погойдувалась.

Він став на коліна на ліжко, і, на мій жах, мама стала на коліна перед ним і взяла оце до рота, мене мало не знудило, і я на мить відхилилася від дверей, відчуваючи, як калатає серце, і намагалась заспокоїтися, спостерігаючи за клаптями снігу, що кружляли у світлі ліхтарів, і коли через деякий час я знову прихилилася до щілини, мама стояла спиною до незнайомця, він тримав її руки за спиною, ніби хотів надягнути на неї кайданки, і в цей час входив і виходив із неї, точнісінько як Гілер, коли напосівся на білу пуделиху, от тільки рухи були повільнішими і замість стогнати він щось тихо говорив мамі незнайомою мовою. Мама зіщулилась, і я почула, як з її горла вихопився дивний гортанний звук, — усе це було нестерпно; я запалила світло й, здригаючись усім тілом, лягла в ліжко. Тоді прокинувся Ворог, він випростався на весь зріст, сильніший, ніж будь-коли, і нищівний. «Седі, — заговорив він, — ти приймаєш те, що відбувається, бо ти погане дівча, ти брехуха, і твоя мати погана жінка, брехуха, і ти успадкувала всі її вади! Я повніс­тю тобою володію — як і вона, ти грішитимеш усе життя. Седі, я ніколи тебе не відпущу!» Під ковдрою мене трясло. «Вставай! Не роби шуму, не сполохай цю хвойду, вона також кориться мені і мусить зрадити свого чоловіка до кінця — чуєш, до самого кінця?! Візьми себе в руки, зайди до шафи, добре закрий за собою дверцята і сто разів ударся головою об стінку. І не забувай рахувати!»

Я з трепетом підкорилася, відчуваючи нудоту від самої думки про те, що робить моя мама, і про те, що вона ще зробить. Ударившись сто разів, я, ледве тримаючись на ногах, вийшла із шафи. Страшенно хотілося до вбиральні, але мама наказала залишатись у кімнаті, тож я у відчаї кинулася на пошуки хоч якоїсь посудини, але знайшла тільки чашку, в якій стояли кольорові олівці; я висипала олівці, спустила штанці і трусики, присіла над чашкою, яку поставила на підлогу, і спробувала зробити піпі, але влучити точно всередину було важко, підлогою розповзлася калюжа, яку я витерла серветкою, — однак я не знала, куди подіти серветку; це був найгірший день у моєму житті, бо я зрозуміла, що вже ніколи не віритиму мамі.

Далі у моїх спогадах пробіл — певно, я зрештою заснула і досить довго спала; наступне, що пам’ятала, — це стук у двері і мамин голос: «Седі... Седі... Вечеря готова!», і я швидко поклала подушку на місце, щоб мама не здогадалась, що я підглядала.

— Навіщо ти замкнула кімнату на ключ? — запитала вона, коли я відчинила двері. Та, помітивши на підлозі висохлу серветку з плямами сечі, збагнула, що сталось. — О, люба моя, пробач!

Я їй нічого не відповіла і пішла до ванної мити руки, залишивши мамі прибирати за мною, бо все це сталося з її провини і я ненавиділа її.

Під час вечері (макарони з сиром) я супилась, але мама не питала, що сталося, бо й так добре знала.

— Седі, — мовила вона нарешті, поклавши виделку, — для свого віку ти розумієш дуже багато, і все ж є речі, незрозумілі для дітей, і я не мушу виправдовуватися перед тобою.

Я мовчала, і тоді мама попросила:

— Серденько, не гнівайся.

Якийсь час я мовчки їла макарони, намагаючись ще більше вивести її з рівноваги, аж раптом несподівано для самої себе запитала:

— Якою мовою ви спілкувались?

Мама розсміялася.

— Ми намагалися говорити німецькою... Але для нас обох востаннє це було так давно, що ми майже все забули.

— А де ти вивчила німецьку? — запитала я, чомусь несвідомо побоюючись її відповіді.

Мама довго вагалась. Потім зітхнула.

— О, Седі... — нарешті сказала вона. — Колись, дуже давно, я була німкенею.

І подивившись мені просто в очі (хоч подумки мама явно була далеко), вона видала серію дивних звуків.

— Що це було?

— Німецька абетка навпаки! — з кволою усмішкою відповіла вона.

Я не знала, що робити з цією інформацією, не хотіла ставити зайвих запитань, мені просто кортіло, щоб цей день завершився якнайшвидше, щоб він взагалі ніколи не починався, щоб Пітер не їхав до Каліфорнії, щоб усе це виявилось поганим сном. Коли я лягла в ліжко, мій мозок кипів іще кілька годин, він волав і стогнав, достоту як місто внизу, з сиренами «швидких», пожежників і поліцейських; але якщо мама — німкеня, отже, Кризвоті не були її батьками, а значить, мені теж вони не були ріднею; хоча принаймні вона таки була мені мамою, а якщо моя мама була німкенею, отже, я наполовину також німкеня. «Тепер тобі відомо, звідки приходить біль, — відгукнувся Ворог. — Ти з самого народження живеш у брехні». А раптом і вона мені не мама?..

Наступного дня під час перерви один хлопчик погнався за мною з криками «Єврейка! Єврейка!», та, оскільки я обіцяла Пітерові не брати участі у цій грі, я чимшвидше чкурнула, перечепилася, впала й забила коліно — довелося йти до медпункту, і коли медсестра зняла з мене панчоху, я побачила кров і почула, як Ворог переможно загиготів і прошипів: «Це нацистська кров, Седі! Нацистська кров!»

IV. Крістіна, 1944–1945

Безмежний захват.

Захоплюй мене, кажу я світові.

Надихай мене, засліплюй мене, приголомшуй мене, хай це триває вічно.

Бабусина скринька з