Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

в животі й вище, вона нічого не відчувала. Навіть сонця, що гріло її оголені груди, що вилізли під дбайливою рукою хлопця з-під блузона. Коли він кінчив, то відвалився напівживий, а Іва сіла йому проміжністю на обличчя і ще раз голосно кінчила. Потім вона повела «бентлі» уздовж тротуару, повільно і впевнено, сонце заливало салон. І тут хлопець, напевне, відчув запах. Із запахами прийшла незручність.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Яка різниця? Я дам тобі грошей і висаджу на розі Володимирської, – сказала вона.

– Круто, – писнув хлопець.

– Атож.

Іва висадила хлопця і повела машину серед розпеченого потоку металу. І тут перед нею виринуло обличчя. Це не був кошмар. Вірніше сказати, що чоловік виринув серед розтопленого сонця в склі та емалі. Він був з обличчя грубим, щось страшне і відштовхуюче було у сірому кольорі його очей, котрі нагадували два чистих джерельця. Іва натиснула на гальма. «Бентлі» розвернуло. І важке БМВ протаранило машину в бік. «Хаммер» зім’яв передок. Іву притиснуло кермом. Вона почула, як розтікаються груди. Гальмівні подушки спрацювали трохи запізно. Потім якась неймовірна сила підняла машину, й Іва вилетіла через лобове скло. Вона застрягла, зависла, відчуваючи з тонкою насолодою, на межі страшного ревища болю, як гострі зазубрини прорізають нутрощі.

* * *

Місто відкривалося великою червоною горлянкою. Ніч і порожнеча. Гландами висіли ліхтарі. Лейтенант підвів «мазду» до клініки. Він вийшов з авто не поспішаючи. «Швидше б усе закінчилося», – подумав він з упертою думкою ледацюги. У персоналу він розпитав про палату, де лежала Іва. Байдужість його не дивувала; зараз лейтенант відчував себе упевненим, і ця упевненість доводила його до нудьги. Він подивився на Іву, як на сторонній предмет. Бліде обличчя, схудле, з запалими очима. Лоб, навислий, як у казкового гобліна, закривав ліве око. Гематома на всю щоку. Світло від лампи висвічувало трубки, крапельниці. Лейтенант не дивився на Іву. Пробував не дивитися. Що тепер міг дати йому цей шматок м’яса, що не говорив і не рухався. І тут виникло те, чого він найменше очікував. Спазми стиснули йому горло, і він заплакав. Він по-дитячому закрив обличчя. З горлянки у нього клекотіло, сльози побігли між пальцями. Медсестра стояла осторонь: у короткому білому халатику, з ляльковим обличчям, гарними ногами, видно, з нею хтось спить з персоналу, або зам або сам начальник. По-інакшому у нас не можна. Вся країна проїдена цим, наче іржею, наче люесом, – пройшлося у голові в лейтенанта. Він повернув своє обличчя до медсестри, запитав:

– Що з нею буде?

– Якщо не пересадять деякі органи… Забула які, – вона помре…

Лейтенант хитнув головою і подався до виходу. Місто оглушило його звуками; звуки нагадували прискорену плівку: обривалися, пищали. Наче хтось на вухо нашіптував паскудні поради. Шум мокрих шин, крики, сміх. Після дощу так і буває. Тільки якось світло звузилося, і лейтенанту здавалося, що він попав у якесь мерзенне черево. Лейтенант сів у «мазду» і погнав до відділка.

Напарник куняв за столом. Руки у нього голі до ліктів. Він пригадав, що напарник завжди носив – влітку і зимою – сорочку з короткими рукавами. Лейтенант увімкнув чайник і дав потиличника напарнику. Той підняв своє бульдоже обличчя. Усміхнувся, привітався і знову опустив голову. Лейтенант подивився на телефонну книгу, здорово пом’яту, і зрозумів усе. Цапі сьогодні не було солодко.

– Що він сказав?

Напарник нехотя потягнувся за стіл, витягнув половину пляшки горілки, поставив на стіл.

– А що він сказав? Одна шайка-лійка. Синаш вліз у борги, потім його почали використовувати як дилера, що тягав за кордон наркоту. Далі все заплуталося. Майор створює притон, куди стягують малоліток. Головне – у більшості всі добровільно. Бачив ти колись таких матусь та татусів? Якось вийшло, що втягли і батька. Можливо, оточення, а можливо, і сам майор потурав цьому. Але ми цього не дізнаємося. Бачив ти коли таке?

– Гадаю, що ми ще побачимо не один цирк. Вік живи і вік учись… Це він убив Руслана?

– Задавив. Побачив, що у нього починається гангрена. Вони спочатку відпиляли під наркозом йому руку. Намагалися дізнатися, куди він сховав партію наркоти. Далі злякалися. Задавили його ланцюжком. Гадаю, що цей злобний пацюк Цапа. Сьогодні вночі будуть брати решту… А ти де був?

– Їздив до підозрюваної у клініку, – сказав лейтенант, наливаючи горілки.

– Ну і… – напарник підсунув білий пластиковий стаканчик.

– Не доживе до ранку, – лейтенант випив і скривився. – Яку ти гидоту п’єш…

– Та це я брав для нашого клієнта. Забавний мужик. Він мені навіть розказав, по руці. Цікаві штуки, повинен я сказати, – напарник побовтав горілку у пляшці.

Запала ніякова тиша.

– Де він?

– Ще в камері. Ми випили, поговорили. Хороший мужик. Але в житті йому якось не поталанило. Бідолаха, одним словом. – Напарник закурив смердючу «Приму».

– Треба з ним поговорити, – сказав лейтенант.

– Про що?

– Я знову бачив нашого монстра. Інакше його і назвати не можна. Здається мені, що цей знає щось, – лейтенант подивився на телефонну книгу. «Банальність буває непередбаченою», – подумав він.

* * *

Ніч волога, тягуча, як меляса. І тиша паскудством своїм сідала на дно, дістаючись нутрощів. Коли чолов’ягу привели в кімнату, обом, напарнику та лейтенанту, зробилося ніяково. Тиша несподівано матеріально зависла у просмерділих стінах. І взагалі, їм зробилося якось непристойно.

– Ну, і що ти нам скажеш? – почав напарник, ляскаючи підтяжками.

– Почекай. Як тебе звати? – зовсім спокійно спитав лейтенант, підсовуючи пляшку і шматок задубілого біляша чолов’язі.

– Рибою.

– Слухай, Рибо, розкажи нам, що ти знаєш про Топтуна.

– Це не твого розуму діло, лейтенанте. Він як прийшов, так і піде. Ніхто його не зупинить, доки він не зробить те, що йому треба зробити. Послав не ти і не я його. І служить він не вам.

– Зрозуміло… Хто він: монстр, демон чи ще якась капость?…

– Коли людина нічого не розуміє, то для неї все – як не монстр, так демон. Ти помітив, що у нас божественне називають богохульним і навпаки? Колись і Ісуса Христа називали демоном. Хіба не правда, лейтенанте? Клєвєтали, хто по розумінню, а хто по тупості. Ти розумний, повинен здогадатися сам, а решту Бог підкаже. А інше тебе не стосується. Не лізь до нього. Нічим хорошим для тебе це не скінчиться. Це я точно знаю.

– То ти хочеш сказати… – слово зависло на язиці у лейтенанта.

– Боронь Боже! Це один із тих, хто творить Божу волю. Більше нічого я сказати не можу. Хто я такий, щоб проникнути у Божі замиcли.