Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Хто ж він? – Скроні лейтенанта налилися кров’ю і пульсували двома великими п’явками. Він відчув, як кров серцем, як насосом, підганяється у голову.

– Напівангел і напівчоловік. Ви нічого не вдієте. Тільки мороки на голову накличете, – сказав чолов’яга і надпив з горлечка горілки. – Він витягує на світ демонів, щоб знищити.

– Ти нахаба, – сказав напарник.

– Я відповідаю, про що мене запитують, і відповідаю те, що мені дозволено.

– Водку постав, – не вгавав напарник. І раптом засміявся добродушним сміхом. Потім засміялися лейтенант і чолов’яга.

– Чомусь я тобі вірю, – тихо сказав лейтенант. – Мені страшно, моторошно, соромно і ще не знати як, але я тобі вірю.

– Атож, – сказав Риба. – Перепитай ще карлика. Він усе збрехав. Більше я нічого говорити не буду. Відвезіть мене у нову домівку.

– Давай. Відвези його додому. Адреса у чергового, а я побалакаю із цим виродком Цапою, – лейтенант враз обм’як, наче вирішив якусь важку справу. – Слухай, може, це він усе зробив? Га?

– Це все зробили люди. Що у нас за дурна манера перекидати на плечі когось те, що ми самі зробили. А дівчину не лишай… – сказав Риба і вийшов.

Цапа шпарко заскочив на стільця, звісивши свої куці, з непомірними стопами ноги. Обличчя, як у дорослого, з чорними круглими очима і гачкуватим носом. Такими, напевне, бувають середньовічні демони на малюнках, – подумав лейтенант. Він втомлено пошукав у кишенях, але не знайшов ані чупа-чупса, ані сигарет. Пошукав на столі, але нічого не знайшов. Цапа здогадався і простягнув пачку «Кемела». Лейтенант проігнорував його пропозицію. Цапа зробив незадоволене обличчя. Закурив і відвернув обличчя від лейтенанта. Одне вухо у нього було ліловим.

– Ну, Цапа, розповідай, що було насправді. Не треба втирати. Якщо не розкажеш усе, то запроторю на довічне. При моєму нинішньому становищі я можу, – лейтенант відібрав у нього пачку, витягнув сигарету і закурив. – Реквізується. Ну, Цапа, я слухаю. За що ж ти уколошкав синаша майора, колишнього міністра?

– Начальник, для чого мені ще щось на себе брати, коли я взяв предостатньо?

– А для того, що я тебе не по вухах буду різати лінійкою, Цапа. А просто я тобі нагадаю, що у тебе вісімнадцятилітній син. Дружина, яку ти дуже любив і за котрою тюрма давно плаче. А синові у мене знайдеться що накинути. Зрозумів, блядський гном, – прошипів лейтенант, витягуючи другу сигарету і закурюючи перед самим обличчям Цапи.

Цапа закрутився на стільці. Попросив сигарету, але лейтенант продовжував чекати, і він махнув рукою. Мовляв, різниці немає ніякої. Хоч усцись, але різниці ніякої.

– Ну, тоді слухай… Розвішаю тобі на вуха. Але я не втираю. Не думай…

Але Цапа і не думав говорити. Його очі переливалися двома вуглинками, з хитрою і злобною іскоркою углибині. Лейтенант витяг пістолет і бабахнув у нього над вухом. Цапа з вереском звалився, задриґав ногами. Лейтенант підвівся, розвернув голову Цапи і гагакнув над другим вухом.

– Побійся Бога, начальник!

– Я не на сповіді, а ти не піп, – лейтенант затягнувся сигаретою.

Зайшов напарник, допив горілку, високо закинувши голову.

– Ну, і що ти про це думаєш? – сказав він.

– Про що саме? – лейтенант ухопив Цапу за шкірку.

– Про Рибу.

– Я йому вірю. Принаймні зараз. І що ця сволота тебе надула, теж правда. Але це я тобі без Риби скажу. У нас є лопата?

– Ні. Але можна купити, – відповів напарник. – Ти хочеш його убити?

– Ні. Сам здохне. Я його закопаю. Живим, – лейтенант, не дивлячись, заломив руки карлику і начепив кайданки.

– Ти шо, бля, удумав, ішак пітний. Ти шо удумав! – з карликом трапилася істерика. Він верещав, дриґав ногами, плювався, кусався.

– А мені Риба з голови не йде. Він мені сказав, що я проживу довго і стану багатим, – сказав напарник, натягуючи мішок на голову Цапі.

– Варто задуматися. Нас останнім часом так і втягує у всі тяжкі, – лейтенант садонув карлика під зад ногою.

– Колись це стане легендою, – замріяно сказав напарник. І тут з тонким ріжучим болем лейтенант подумав про Іву.

І йому знову захотілося плакати.

– Тягни цю падаль. А то я тут прикінчу його. Треба було заклеїти рота скотчем.

– Нічого, чим більше кричатиме, тим краще. Тим легше йому буде покидати цю скорботну юдоль, – сказав лейтенант і копнув карлика носаком. Цапа вискнув і затих.

– Благаю…

Лейтенант закурив. Пустив на мішковину клубок синього диму.

– Я передумав. Ти поїдеш у гідропарк. А я навідаюся до його дружини і сина, – сказав напарник.

Цапа зайнявся голосінням. Здавалося, верещить не один чоловік, а цілий хор з десятками голосів.

– Чого кричиш? – запитав лейтенант. – Хочеш щось розказати? Умничка. Тільки начистоту. Отримаєш десятку – і котись…

Напарник видавлював біля запітнілого, в облущеній рамі дзеркала прищі. Лейтенант увімкнув магнітофон і почав нудно слухати, наче наперед знаючи всю розповідь і тому нічому не дивуючись.

* * *

Над містом райдужними драконами летіли салюти. Лейтенант сидів на пагорбі, а на вулиці стояв вологий і холодний травень, і він думав про те, як швидко минула зима, весна. Скоро літо, затяжне і порожнє в цьому місті. Ще він думав: майор нічого не знав. Створивши навколо себе цілий содом, він ні про що не здогадувався. Хоча все банально, його притон міг би проіснувати багато років, доки у майора не повідсихало б причандалля. Якби не Руслан. Зараз так думав лейтенант, і ніяка сила не могла б його переконати, що могло бути інакше. Руслана звабив, чи сам звабився Величко – ніякої різниці. Хто перший, хто останній. Горе тим, від кого прийде спокуса.

Можливо, й так, думав важко лейтенант. Але Руслан не просто полюбляв вишуканих гомиків. Його, як і батька, збуджувала незайманість. Руслан тинявся підземними переходами, вокзалами, хрущобами у пошуках саме таких хлопчиків. Він бачить його: круглі очі, довгі руки, вираз пихатого принца, що звик до ситого й розбоженого життя. Величко за ним гасав по місту. Уявлялося: розбиті вітрини, порізані вени, жах ночі. Потім з’являється у компанії матусі карлик Цапа. І життя у Русланчика робиться легким і пухким, як вітер. Мама дуріє від наркоти, дівчаток, пустого життя, а майор терзається від суходрочки. Можливо, і не так. Він іде іншим напрямком: старий цап таки спочатку має надію, що поверне свою пристрасть. Але нічого не повторюється. Одне прощення повторюється сімдесят сім по сім разів, але цього майор знати