Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Що таке «Дюрекс»? — пошепки питаю у Патриції.

— Потім розповім, — так само пошепки обіцяє вона, але обіцянки не дотримується.

Але це — у майбутньому. А зараз весняний світанок пробивається крізь завіси в кімнаті, де ми з Патрицією лежимо валетом на дивному й нерівному гостьовому ліжку у тітоньки Ґледіс. (Здається, нам судилося спати разом після кожної трагедії). Десь між нами затиснуто сонні і щасливі тіла собаки, панди і ведмедя. Як не дивно (хоча, може, нічого дивного в цьому й немає), Джордж і Банті дозволяють нам лишити Жмутика: тепер він не тварина на продаж, над якою постійно висить загроза, а нормальний домашній улюбленець.

Небо червоніє, ніби кров тварин із зоомагазина розтікається небосхилом. У небесах кружляють папужки, що перетворилися на янголів із техніколорними крилами. Можливо, там, у світі духів, у раю чи куди там вони потрапляють, Папужці подарують дар мови і любові. Я молюся скривавленому, задимленому Агнцеві: най на небесах усі будуть дуже щасливі. Багато в житті є непевного, але одне ми знаємо точно: цього ранку Ісусові роботи вистачить.

Примітка (vii) — Цепелін!

Нелл і Лілліан помахали Томові на прощання з порога. Рейчел не встала б зі свого крісла, навіть щоб попрощатися із самим Ісусом. Том досі тішився, що вже із нею не живе, бо тепер у нього є дружина і власний дім. Пощастило йому із Мейбел, вона тиха й вірна, трошки як Неллі. А Лілліан її недолюблювала, тому він зазвичай приходив навідати сестер сам. Коли він озирнувся з кінця Ловтер-стрит, вони й далі стояли на порозі. На їхню долю випало багато прощань, тож він зупинився й помахав їм, виписуючи руками великі півкола, ніби прапорцями сигналив, щоб вони його розгледіли.

Сестри боялися повітряних нальотів, а от Том був певен, що ніхто Йорк не атакуватиме. Він втішав їх із напускним оптимізмом — у фріців, мовляв, жижки трясуться, війна скоро скінчиться, і таке інше. Він поміг прикріпити завіси для затемнення, бо сестри хвилюватися, що трохи світла все ж сіється назовні — бідашка Мінні Гевіс постала перед судом за те, що недостатньо щільно закрила вікна, і так тепер соромилася, що майже не з’являлася на люди. Дуже шкода її, особливо як врахувати, що її чоловік на фронті.

Нелл і Лілліан пригостили його чаєм, товченою картоплею й печінкою і показали листа від Альберта — листівку із зернистою фотографією Іпру до війни.

— Він пише, — прочитала вголос Лілліан, — що погода прекрасна.

Том розсміявся: це дуже в дусі їхнього молодшого брата. Інколи він ловив Неллі на тому, що вона дивиться на нього як на боягуза, а сестри-бо й так любили Альберта більше, ніж його. Альберт узагалі був загальним улюбленцем (недолюблювала його, звісно, тільки Рейчел), інколи Том навіть ревнував, але недовго: на Альберта при всьому бажанні не виходило гніватися. А от щодо Джека Кіча в нього були певні сумніви — щось той хлопака собі мудрує, він Нелл не пара, надто бундючний. Такий більше Лілліан підійшов би.

А Том і справді боягуз, це він знав напевно. Учора до нього на вулиці підійшла якась жінка й назвала дезертиром — і він почервонів від сорому. А потім підійшла інша, геть п’яненька, і пробелькотіла:

— І правильно, хлопче, не треба тобі та срана війна.

І він почервонів іще більше. Перша жінка мала рацію: він і справді ухиляється від служби. Він ухиляється, бо від самої думки про передову впадає в паніку. Коли він уявляє війну, у нього в животі млоїть. А ще він не хоче полишати бідолашку Мейбел — що ж вона без нього робитиме? Його роботодавець був квакером і пацифістом, тож зумів добути Томові звільнення від армії: мовляв, решта клерків пішли на війну, і він не впорається, якщо й останній відбуде туди ж. Тому дали звільнення на шість місяців, але він розумів, що навряд чи його продовжать. Може, треба сказати, що він не може служити з ідейних міркувань? Так на це в нього теж не стане відваги. Усі у Ґроувз знали, що сталося з Ендрю Бріттеном, учителем із Парк Ґроув, який відмовився з ідейних міркувань.

Том пішов додому довшою дорогою, бо стояв гарний вечір. Травень — його улюблений місяць. Він уявляв, як квітне за містом глід. Том із Мейбел часто виїздили на велосипедах на природу, і Том розповідав своїй молодій дружині про дитинство в Долині і про матір; він навіть розповів, як йому було погано, коли мати померла, про що ні з ким раніше не говорив. Том зберіг фото матері, зроблене мандрованим фотографом-французом незадовго до її смерті. Він знайшов цю фотографію (і всі інші) того ранку, коли батько сказав їм, що мати померла. Фотографії просто лежали собі на кухонному столі — батько був у такому стані, що навіть їх не помітив. Алісин портрет був у прегарній срібленій рамці з червоним оксамитовим облямівком — Том забрав його і сховав під матрасом, аби це був прощальний подарунок лише для нього. Потім, коли вони вже виступили об’єднаним фронтом горя проти лихої мачухи, Том показав світлину Лоренсу й Аді, але хай як вони благали, молили й ридали, ділитися відмовився. Тепер портрет зайняв центральне місце на дубовому комоді у вітальні, де Мейбел щодня змітала з нього пил і часом примовляла «Бідна жінка» — коли Том це чув, у нього комок ставав у горлі.

Небо над воротами святого Спасителя було темного кольору індиго. Том ішов до брами, піднявши погляд, коли йому раптом здалося, що клапоть неба — темніший клапоть — відділився від тла і шугнув до нього. Він розгублено придивився до цього дивного явища, а тоді почув голоси інших і зауважив, що всі перехожі дивляться туди ж. Хтось сказав стишеним, майже побожним тоном:

— Це ж цепелін!

Хтось інший вигукнув:

— От гівно!

Кілька жінок закричало і кинулося в дім, але інші стояли й захоплено дивилися на цепелін. Ця поява була така загадкова, що ніхто, здається, й не зрозумів, що зараз їх будуть бомбити, доки не пролунало глибоке БАХ. Том відчув, як вібрації прошивають тіло, а далі із тріском спалахнуло світло, і він ще встиг подумати про Нелл, Лілліан і їхні запнуті вікна. На мить настала страшна тиша, у якій не рухалося нічого, крім хмари диму, а потім люди почали кричати і стогнати. Том побачив, що в одного чоловіка знесло півголови