Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

— Вив порядку, міс?

Кинувши один погляд на його руку, вона закричала і спробувала відсахнутися, й, опустивши очі, Том зрозумів, чому — руки в нього не було, тільки культи, з якої стирчала лискуча сірувато-блакитна кістка, і клоччя м’яса. До нього підбіг солдат у формі, сказав «Усе гаразд, хлопче, ходімо», і відвіз у лікарню на чиємусь возі.

Солдат дав йому зробити ковток зі своєї фляги і весь час стривожено на нього зиркав. Він бачив чимало поранених, але ніхто з них так не реготав.

Рука боліла невимовно, ніби її у розплавлений метал вмочили, але Тому було байдуже. Тепер його не відправлять на війну, він лишиться зі своєю красунею-жінкою, а всім, хто посміє назвати його дезертиром, він махатиме перед носом культею.

Сестри сиділи по обидва боки його лікарняного ліжка, а Нелл прибирала пасма волосся з його чола. Його відвезли до госпіталю на Гексбі-роуд, що раніше був їдальнею фабрики «Ровнтрі», і сестри трималися так, ніби й він теж був поранений із фронту. Вони всміхалися йому, а Лілліан навіть нахилилася і його поцілувала.

— Бідний Том, — м’яко сказала вона.

А Нелл із посмішкою додала:

— Отакий у нас звитяжний брат. Ото Альбертові буде сміху!

Розділ восьмий

1963. Кільця Сатурна

Ті Леннокс жіночої статі, які лишилися в живих, балансують на межі між двома світами: досвіду і невинності. Для мене цей перехід символізує випускний іспит із початкової школи «11+», який визначить усю мою подальшу долю. Для Нелл це перехід із життя у смерть, Банті вирішує, чи піддатися їй на чар подружньої зради, ну а Патриція... Патриція якогось січневого вечора заходить до мене у спальню і гордо сповіщає, що ось-ось «втратить невинність».

— Хочеш, щоб я тобі із цим помогла? — неуважно питаю я, бо не розчула.

— Думаєш, ти тут найрозумніша? — огризається вона і тріскає дверима.

Я саме провалила підготовчий екзамен із арифметики, тож її фраза особливо мені допікає. Я довго вдивляюся у стражденні двері, розмірковуючи, куди покотиться моя доля. Чи вдасться мені піти слідами моїх сестер, живих і мертвих, до дівочої гімназії імені королеви Анни, чи мене викинуть на звалище загальноосвітньої школи на Бекфілд-лейн? На дверях спальні не лише мої перспективи на майбутнє, а й новий календар «із видами старої доброї Англії», подарований на Різдво тітонькою Ґледіс. Наша родина майже не перетинається із цим краєм, цією старою доброю Англією, що розгортається перед очима сторінка за сторінкою, місяць за місяцем: хатинки під стріхою, далекі вежі, вози із сіном і молочарки. А ще це — справжня скарбниця нових відомостей: звідки б то ще я довідалася, що таке день Домініону? Чи коли відзначати річницю битви при Гастінгсі? Якби ж то це ще допомогло мені на іспитах...

Я бездумно гортаю свіже число тижневика «Дивись і вчись», хоча там немає нічого, що я хотіла би побачити чи вивчити. У просторому і світлому будиночку з декоративною кам’яною штукатуркою, який прийшов на зміну темним ходам Над Крамничкою, є центральне опалення, але Банті все одно відмовляється вмикати батареї у спальнях, бо, на її думку, теплі спальні — це нездорово. Патриція зауважує, що обмороження — це теж нездорово, але коли Банті чіпляється за якесь переконання, то тримається за нього, як бульдог. У моїй спальні так холодно, що кінчики пальців спершу рожевіють, а потім синіють — мабуть, із часом вони стануть багряні і взагалі відпадуть. Проте мені не випадає простежити цей цікавий феномен, бо Патриція повертається й каже:

— З тобою можна поговорити — чи ти й далі тупитимеш?

Бідолашна Патриція, їй так треба виговоритися, що доводиться миритися зі мною. До неї вже кілька тижнів залицяється такий собі Говард, серйозний цибатий хлопчина в окулярах із Сент-Пітерс, дорогої приватної школи, що її стадіон примикає до хокейного майданчика школи імені королеви Анни. Він, як вуаєрист, видивлявся Патрицію в хокейній команді — це вона навісна крайня нападниця справа — коли мав би щось підігрівати у колбах, і саме перед Різдвом нарешті вмовив її сходити на побачення.

— Я вирішила зробити це з ним, — каже вона.

Тон у неї такий, що «це» звучить так само приємно, як зуб вирвати. Я прослухала її першу репліку, і тому досі не до кінця розумію, що «це» таке. Банті щось волає з низу сходів, на яких не живе ніяких привидів, але Патриція її ігнорує. Банті й далі волає, Патриція й далі ігнорує. Хто здасться першою?

Виявляється, Банті.

— Говардові батьки на наступних вихідних кудись поїдуть, — каже Патриція, — отоді це і зробимо.

Вона, невластиво розслаблена, умощується на моєму ліжку, і я зважуюся спитати, чи вона у Говарда закохана.

Патриція гучно пирхає.

— Та ну тебе, Рубі! Романтичне кохання — застаріла буржуазна умовність! — (У «Дивись і вчись» цього не пояснювали). А тоді неохоче додає: — Але ж приємно, коли хтось тебе хоче, розумієш?

Я з розумінням киваю: мабуть, таки приємно. Ми відзначаємо цей рідкісний момент близькості між нами, поставивши останню платівку, яку я купила за різдвяний подарунковий талон — «Танці з Чаббі Чекером» — і певний час урочисто вчимося танцювати твіст. Танець нам не дається: Патриція надто дерев’яна і болісно свідома своїх рухів, а я просто плутаюся у власних ногах, тож врешті ми стомлено валимося на ліжко і втуплюємося у бездоганно гладку дерев’яну стелю, що так разюче відрізняється від потрісканого тиньку Над Крамничкою. Патриція повертає до мене голову й питає:

— То ти, мабуть, хочеш, щоб я тебе завтра зводила в кіно?

Патриція це каже так, ніби робить мені величезну послугу, але я знаю, що вона не менше, ніж я, хоче сходити на «Кіда Галахада», бо одна з небагатьох речей, що нас поєднують, — це вірність Елвісові Преслі. Більш того, завтра 8 січня — день народження Елвіса: у календарі з краєвидами старої доброї Англії цей день позначений сузір’ям червоних сердечок, домальованих від руки. Патриція запрошує в «Одеон» мене, а не Говарда, бо знає, що Говард би весь фільм критикував нашого добросердого героя у черевиках із чорної замші.

Вона зустрічає мене після школи,