Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

      Мушу зізнатися, сама собі, що я без особливої радості й ентузіазму прийняла пропозицію Олександра очолити благодійний фонд у його клініці. На це було багато причин. Але відразу обмовлюся, що, якби мені таку пропозицію зробила зовсім інша людина, я б із радістю, з волоссям, що тріпоче за вітром, побігла б на таку посаду. Особливо там розуму докладати не потрібно було. Достатньо володіти трохи більшими за середній комунікативними здібностями, знати, з ким і коли домовлятися, вчасно бути на робочому місці та для своєї ж зручності відмінно знати, як працювати з комп'ютером.

     Мене ніколи не приваблювала перспектива працювати з ним рука об руку, а що ще гірше - під його керівництвом. Це пів біди, а те, що він став контролювати мене ще більше, це відчувалося дедалі сильніше з кожним днем.

      Зустрічі з серйозними меценатами, знімання інтерв'ю для місцевих телеканалів, банкети та звані вечері з серйозними дядечками та їхніми сім'ями. І все це під чуйним контролем і керівництвом Олександра.

       Що мені одягнути, як поводитися і який макіяж повинен бути - це все вибирав сам Олександр. У клініці мене, як і раніше, напружувала ця сама Софочка. Час від часу я спостерігала як Олександр недвозначно шушукається з нею в коридорах. На мої запитання була одна відповідь, яка часто не злітала з його брехливих вуст:

-Ти накручуєш себе! Тобі здається!

-Що мені здається? Ви стояли так близько, що ледь лобками одне в одного не врізалися! - випалила я. - З Олегом Федоровичем чи з кимось іншим ти так не розмовляєш!

-Це - її манера порушувати особистий простір! Вона з усіма так спілкується! - виправдовувався він.

-Зовсім за дурепу мене вважаєш? - дуже щиро запитала я.

-А ти за кого мене? - цілком серйозно перепитав він. - Невже ти думаєш, що я настільки дурний і безмозкий, що буду просто перед твоїм носом крутити з кимось шашні?

-Ах так! Ти ж найрозумніший на світі! А навколо всі тупі! - із сарказмом вигукнула я.

-Ти вп'яте відкрито ображаєш мене. Випробовуєш моє терпіння? - запитав він серйозно з виглядом скривдженого індика.

-Ти ведеш підрахунок, скільки разів я образила тебе? - усміхнулася я. - Скільки ще разів мені можна тебе образити? Чи мій ліміт вичерпано?

-Ну ось! - примружив він очі, поважно розвалившись у кріслі, кивком голови показуючи мені, що я не права. - Я ж тобі не раз казав, що маєш бути мені вдячна? І ти знову забуваєш, з якого бруду я витягнув тебе... - протягнув він, спрямовуючи погляд повз мене. -А я переконуюся, що такі як ти не змінюються.

-Ну скажи мені ще раз, що я повія невдячна. Якщо тобі від цього стане легше! - випалила я у відповідь.

-Не стане мені легше! Не стане! Розумієш? - майже істерив він, знову завівшись на пів обороту.

-Ти чого завівся так? Що за істерика?

-Ти просто не припиняєш мені чайною ложкою виїдати мозок! Замість того, щоб бути смиренною і вдячною, ти регулярно висуваєш мені претензії. На ту не так подивився, з цією не на такій відстані стою! Мені що? З лінійкою ходити? Ну подобаюся я жінкам!!! Змирися вже!!!

-І я чоловікам подобаюся... Але все ж тримаю дистанцію і не даю нікому приводу!

-А тепер по поличках розклади мені! Який привід я тобі давав?

     Краще б він не питав! Тоді я згадала йому все.  Я загинала пальці та згадувала.

-Вранці у вівторок, коли ти сказав, що рано маєш бути на роботі, а тебе не було! Я у вікно побачила, як ти під'їхав о дев'ятій з нею, і тільки потім ви обидва з'явилися на роботі!

-Я просто підвіз її по дорозі!

-По дорозі звідки?

-Я ... Я згадав, що напередодні забрав із роздягальні спортзалу ключ із собою. Подзвонив адміністратор, попросив привезти, а дорогою побачив її! -парував він.

-Припустимо... - продовжувала я загинати пальці.

-Навчальна тривога була, всі зібралися в їдальні. Не було тебе і Софи! Потім ви знову разом з'явилися! Тоді наш кардіолог так косо дивився на мене! На що він натякав?

-Я взагалі не чув тієї тривоги! А вона так само йшла в їдальню! Нам разом заходити не можна? Мені палицею її від себе відштовхувати?

    Я підібгала губи та закотила очі, але в пам'яті залишилося ще кілька випадків. Я продовжила:

-З яких пір ти став закриватися з пацієнтками в кабінеті?

-Взагалі ніколи! - відрізав він.

-Є свідки! Тут ти не відкрутишся!

-Таак? Докази вже збираєш?

-Ми обидві чули, що у твоєму кабінеті хтось був. Ти, і ще хтось! У цей час був запис! Никифоренко Ольга! Вазомоторний риніт! Чим ви там за зачиненими дверима займалися? Ніс їй прочищав без свідків? На стукіт ти не відчиняв, а через пів години тебе вже не було там. Мобільний твій розривався всередині кабінету!

-Так вона прийшла з чоловіком до мене на прийом! Я провів її на МРТ! Чоловік залишився в кабінеті, вона попросила принести її сумку, а він не зміг вийти, повернувши замок не в той бік! Потім замок міняли, пам'ятаєш?

-Чому тоді він не відгукнувся, коли ми зі Світланою Миколаївною довбали у двері?