Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

-Я не можу відповідати за нього! Язик проковтнув, напевно!

-Дай мені свій телефон, будь ласка! - не витримала я і цілком спокійно попросила.

-Нащо? - щиро поцікавився він і навіть не поворухнувся, хоча побіжно оглянув свій стіл, ніби шукаючи поглядом телефон.

-Занадто багато збігів. І ніде ти не винен... Дивно так. Софа, що снує за тобою хвостом, хоча ви працюєте в різних крилах будівлі. Мужик, при здоровому глузді сам замкнувся... Він же не древній пітекантроп, щоб замок не відкрити?

-У детективи заробилася? - з усмішкою запитав він.

-Ні! Схоже, що в наївну дурепу й терпилу, яку ти з мене зробив! Дай телефон! - не вгамовувалася я.

-Узагалі, я мушу визнати, що ти дуже спостережлива... Тільки не там шукаєш, люба! Накручуєш себе і твої підозри абсолютно позбавлені логіки! - розважливим тоном раптом почав він, потираючи рукою підлокітник від крісла.

-Може підкажеш? - лаконічно запитала я.

-Що саме? - не зрозумів він запитання.

-Де шукати? - уточнила я.

Олександр награно посміхнувся.

-Повір, якби я тебе зраджував, у тебе б навіть підозр не виникло...

     Він підвівся, підійшов до мене і спробував поцілувати, обійнявши мене за талію. Я відскочила від нього.

-Телефон! Дай мені свій телефон! - чітко повторила я.

- А свій даси мені просто зараз?

-Будь ласка! - я полізла в кишеню і простягнула йому мобільний.

-Ну ось! А так не можна! Це особисте і має залишатися особистим. Кого попало підпускати до нього не можна запам'ятай! Я тобі довіряю і мені абсолютно не цікаво, що в ньому! - повчальним тоном раптом почав він.

-Ти хоч свій даси!? - розчаровано перепитала я, розуміючи, що програю в суперечці.

- Ні, і я пояснив чому! Це особисте.

     Олександр підійшов до столу, відшукав серед паперів планшет і став у ньому щось зосереджено розглядати.

-Знаєш... Просто якщо одного чудового дня все випливе назовні, і я дізнаюся, що ти мені зраджуєш, я не буду з'ясовувати та доводити. Я піду, залишивши все і тебе.

-Ти вже раз так робила... - не відриваючись від планшета, підмітив він.

-І що?

-Ти не змогла без мене і повернулася...

-Склеротик! Повернувся ти! Забув? Але нічого не змінилося, тільки заграло новими фарбами зовсім не в тій палітрі.

-Може тобі антидепресанти попити?

-Навіщо?

-Ти ниєш увесь час! Інша б на твоєму місці...

-Інша не на моєму місці! - перебила я. - Якщо я на своєму місці, то я хочу відчувати себе в ньому комфортно! Я ніби у вакуумі з тобою! У мерзенному смердючому вакуумі! Я не вірю тобі - ось у чому причина! - нарешті видала я.

-Сумніви - це нормально у стосунках між жінкою і чоловіком. Ти бачиш конкуренток навколо, і намагаєшся бути в тому ж тонусі, сумніваєшся в мені, але все даремно!

-Сумніви, це не нормально! - заперечила я.

-Я красивий і видний чоловік, ти не забувай, увага жінок до мене - це нормально!

-І скромний, до того ж, але щось мені підказує, що ти не відмовляєшся від їхньої уваги та користуєшся нею.

-Це - твоя невгамовна параноя, мила.

Він нарешті піднявся зі свого крісла і намагався наблизитися до мене.

   Я відскочила від нього, ніби від незнайомця.

-Мне потрібно йти працювати!

-Приведи свої думки до ладу, будь ласка, мені не приємні такі розмови.

-Ти пам'ятаєш, завтра зустріч зі спонсорами?

-Все давно готово для тієї зустрічі. Ти маєш переконати їх спонсорувати тільки нашу клініку.

   Я зітхнула. По голові знову вдарило відчуття того, що мене насильно змушують робити те, чого не хочу. Нутро моє бунтує, а я вмикаю мізки та пригнічую ними бунтівне серце і душу. Але я поки що не розумію цього. Будь-яке його прохання, будь-який конфлікт, примирення, секс після конфлікту і під час нього. Будь-який поворот у стосунках з Олександром були шершавими для мене. Ніколи й нічого не проходило гладко. Завжди противний посмак. Після якого тривожні думки купою кружляли в моїй голові, без шансів для народження бодай якихось приємних відгомонів від спілкування з ним.

-І все ж таки... - почала задумливо я. - Що тоді, в клубі, привабило тебе в мені?

-Чесно? - обережно уточнив він, відклавши нарешті планшет убік.

-Ну якщо здатен на чесність... - приготувалася я вислухати його.

-Ти тоді здавалася мені маленьким бездомним, занедбаним песиком, якого мені захотілося вичухати й пригріти... - склавши брови будиночком співчутливо видав він.

-Дурень... - щиро образилася я. Я не очікувала такої чесної відповіді й порівняння мене з собакою. Тільки до мене не дійшло в ту хвилину, що він був гранично чесний зі мною.