Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

них. Будь-яке місце, де він опинявся, ніби починало обертатися навколо нього, він умів створювати навколо себе таку атмосферу, що люди легко притягувалися до його товариства. Я обожнювала цю його рису, і в той же час обурювалася через неї, обурювалася, що мушу затихати, аби його голос лунав голосніше. Так само, як і в дитинстві — у моїй сім’ї було місце лише для однієї зірки. Щотижня в Ель-Пасо ми влаштовували вечірки з друзями зі смачними реберцями і танцями. Я завжди мусила розділяти з Белою головну танцювальну роль на майданчику, який друзі звільняли особисто для нас двох. Разом ми були дивовижні, як казали наші друзі, їм було важко відірвати від нас погляд. Друзі обожнювали нашу пару, але для мене одної місця не було. Тієї ночі у Сан-Дієго гармидер та пияцтво інших батьків виявилися для мене неприємними, я збиралася залишити їх та повернутися до своєї кімнати. Мені було самотньо та трохи шкода себе. Раптом я згадала книгу Франкла. Моя свобода полягає в тому, аби самій обирати, як поставитися до будь-якої ситуації.

Я зробила дещо, чого не робила ніколи раніше. Я постукала у двері готельної кімнати Одрі. Вона здивувалася, побачивши мене, але запросила увійти. Вони з друзями грали в карти та дивилися телевізор.

— Коли я була вашого віку, — сказала я, — то теж була спортсменкою.

Очі Одрі вилізли з орбіт.

— Ви, дівчата, такі щасливі та гарні. Ви знаєте, як це — мати міцне тіло. Працювати до сьомого поту. Бути командою. — Я сказала їм те, що вічність тому сказав мені мій вчитель балету. — Будь-яке ваше піднесення в житті завжди йтиме зсередини.

Я побажала на добраніч і повернулася йти до дверей, але перед тим, як вийти, зробила високий мах ногою. Очі Одрі спалахнули гордістю. Її друзі плескали та кричали. Я раптом не тиха мама з дивним іноземним акцентом. Я стала танцівницею, спортсменкою, мамою, чия донька в захваті від неї. У душі я пов’язувала це почуття гідності та піднесення з відсутністю Бели. Якщо я хотіла відчувати подібне сяйво частіше, ймовірно, я маю й частіше бувати без нього.

Цей голод, прагнення до себе запалювали мене і в навчанні. Я була ненажерлива, весь час у пошуках нових знань, у пошуках поваги та схвалення, які мали переконати мене, що я чогось варта. Я ночами просиджувала над завданнями, які насправді вже були цілком такі як треба, бо боялася, що вони будуть недостатньо досконалі чи просто хороші. Коли на початку семестру професор з психології оголосив нашій групі, що він не оцінює краще ніж на C, я пішла до його кабінету, оголосила йому, що завжди отримую тільки A, та запитала, що я маю робити, аби моя видатна академічна історія тривала. Він запропонував мені працювати з ним на посаді помічниці та на додачу до стандартної програми отримувати практичний досвід, до якого зазвичай допускають лише студентів, що вже отримали ступінь бакалавра.

Одного разу одна з моїх одногрупниць запросила мене приєднатися до них на келих пива після занять. Я сиділа з ними в темному барі неподалік від університету з келихом холодного пива на столі, зачарована їхнім юнацьким запалом, пристрасними політичними дискусіями. Я захоп­лювалася ними, захисниками соціального правосуддя та пацифістами. Я була щаслива бути серед них. І сумувала також. У моєму житті цей етап був скорочений, майже відсутній. Індивідуалізація та незалежність від родини. Побачення та романтика. Участь у соціальних рухах, які справді щось змінювали. Я втратила своє дитинство через війну, юнацтво — через табори смерті, молодість — через силування себе не обертатися назад. Я стала матір’ю раніше, ніж оплакала смерть власної матері. Я щосили та якнайшвидше намагалася стати цілісною. Бела не винен у тому, що я обрала шлях заперечення, що я завжди приховувала себе, свої спогади, свої переконання та досвід, приховувала навіть від нього. Та тоді я вважаю його відповідальним за те, що моя здушеність триває.

Того дня за келихом пива одна зі студенток з моєї групи запитала, як ми з Белою зустрілися.

— Обожнюю цікаві любовні історії, — каже вона. — Це було кохання з першого погляду?

Не пам’ятаю, що я їй відповіла, але знаю напевне, що запитання змусило мене замислитися, знову, про кохання, за яким я шкодувала. З Еріком у мене був спалах пристрасті, жар біг моїм тілом, коли він був поруч. Навіть Аушвіц не вбив у мені те романтичне дівча — дівча, яке щодня говорило собі, що зустрінеться з ним знову. Але ця мрія померла після війни. Коли я зустріла Белу, я не була закохана. Я була голодна. А він приніс мені швейцарського сиру. Він приніс мені салямі. Я пам’ятаю, що була щаслива з Белою в ранні роки — коли я була вагітна Маріанною, щоранку ходила на ринок купувати квіти, розмовляла з нею в моєму лоні, розповідала, якою чудовою квіткою вона розквітне. І вона розквітла, всі мої діти розквітли. А тепер мені сорок, як було моїй мамі, коли вона померла, і я все ще не розквітла, все ще не пізнала кохання, такого, яким я собі його уявляла. Я почувалася ошуканою, позбавленою важливого людського обряду, ув’язненою в шлюбі, який став для мене їжею, що від неї я вже не очікую поживи, що нею я вже не сподіваюся втамувати голод.

Моя живильна сила прийшла до мене з неочікуваного джерела. Одного дня 1968 року, повернувшись додому, в поштовій скриньці я знайшла лист, адресований мені, почерк схожий на європейський. Лист був відправлений з Південного методистського університету в Далласі. Імені над зворотною адресою не було, лише ініціали В. Ф. Відкривши листа, я ледве встояла на ногах. «Від одного вцілілого іншій» — було написано у привітанні. То був лист від Віктора Франкла.

Два роки тому, незабаром після ночі занурення у «Людину в пошуках справжнього сенсу», я написала есе, котре назвала «Віктор Франкл і я». Я написала його для себе, це була моя особиста вправа, не навчальна, моя перша спроба розповісти про своє минуле. Сором’язливо та обачно сподіваючись отримати шанс на особистий розвиток, я показала його кільком професорам та друзям, і так сталося, що воно потрапило до університетської газети. Хтось анонімно відправив копію статті до Франкла в Даллас, куди він систематично приїжджав читати лекції ще з 1966 року. Я й гадки про це