Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Я читаю, як Франкл йде до свого робочого місця крізь морозну темряву. Холод суворий, охоронці жорстокі, ув’язнені хиляться до землі. Посеред фізичного болю та нелюдської наруги Франкл бачить обличчя своєї дружини. Бачить її очі, і серце його спалахує коханням посеред морозяної зими. Він розуміє, як людина, в якої в цьому світі нічого не залишилося, усе ще може відчувати блаженство, хоча б на мить, розмірковуючи про кохану особу. Моє серце розривається. Я схлипую. Це мама говорить до мене з цих сторінок, із гнітючої темряви потяга: «Просто пам’ятай, ніхто не зможе відібрати в тебе те, що ти тримаєш у своїй голові». Ми не можемо розігнати темряву, та ми можемо запалити світло.

У ті передсвітанкові години восени 1966-го я читаю ці рядки, найважливішу частину вчення Франкла. «Людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи — обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях». Щомиті існує вибір. Немає значення те, наскільки зневірює, набридає, примушує, болить чи гнітить наш досвід, ми завжди можемо обирати, що з ним робити. І я нарешті починаю розуміти, що я також маю вибір. Це усвідомлення змінить моє життя.

15 Один з найстаріших щотижневих журналів Америки.

16 Тут і далі цитати взяті з українського перекладу Олени Замойської, виданому в КСД.

Розділ 14

Від одного вцілілого іншій

Не існує прямих шляхів до одужання.

Одного січневого вечора 1969 року, коли Одрі повертається додому з роботи (вона няня, доглядає дитину), ми з Белою запрошуємо її та Джонні сісти на коричневий данський диван у вітальні. Я не можу дивитися на Белу, не можу дивитися на дітей. Я витріщаюся на чисті рівні лінії дивану, на його тоненькі маленькі ніжки. Бела починає плакати.

— Хтось помер? — питає Одрі. — Скажіть уже нам.

Джонні нервово б’є ногами об диван.

— Все добре, — каже Бела. — Ми дуже сильно любимо вас двох. Ми з мамою вирішили, що краще нам деякий час пожити окремо.

Він затинається, коли говорить, його речення розтягуються на цілу вічність.

— Що ви таке кажете? — питає Одрі. — Що коїться?

— Ми маємо з’ясувати, як налагодити мир у нашій родині, — кажу я. — Ви ні в чому не винні.

— Ви більше не кохаєте одне одного?

— Ми кохаємо, — каже Бела. — Я кохаю.

Він знову штрикає мене. Знову наставляє на мене цей ніж.

— Ви отак раптом стали нещасливі? Я вважала, ви щасливі. Виходить, ви брехали нам усе наше життя? — Одрі стискає в долонях гроші, що отримала за роботу. Коли їй виповнилося дванадцять, Бела відкрив рахунок на її ім’я та пообіцяв, що подвоїть кожний долар, котрий вона заробить. Але зараз вона кидає свої гроші на диван, ніби ми спаплюжили всі добрі та цінні речі.

* * *

Я не вирішила розлучитися з Белою несподівано, це бажання накопичувалося в мені з часом. Мій вибір був зумовлений необхідністю виправити мамин вибір — те, що їй довелося обрати, замість того, що їй обрати не було дозволено. Перед тим як вийти за тата, вона працювала в консульстві Будапешта, заробляла власні гроші, була частиною багатонаціонального суспільства та професійного кола. Вона була досить емансипована, як на той час. Але потім її молодша сестра вийшла заміж, і на неї посилився тиск від суспільства та родичів — вони очікували, що вона вийде заміж, аби не стати ганьбою для родини. Вона кохала одного чоловіка, з яким познайомилася на роботі в консульстві. Того, хто подарував їй примірник «Віднесених вітром» та підписав його. Проте її батько заборонив їй одружуватися з ним, бо він не був євреєм. Мій тато, славетний кравець, одного разу робив їй обміри для сукні, він був у захваті від її фігури. Тож вона вирішила залишити життя, яке обрала для себе, заради того, аби жити життям, яке від неї очікували. Боюсь, одружившись із Белою, я зробила той самий вибір — замість того, аби взяти на себе відповідальність за власні мрії, я обрала гарантії, які запропонував мені Бела. Тепер те, що притягувало мене в ньому, — його прагнення забезпечувати та піклуватися — здушує мене. Тепер в нашому шлюбі я відчуваю, ніби зрікаюся себе самої.

Я не хотіла жити в такому ж шлюбі, у якому жили мої батьки, — у самотності, без близькості. Я не хотіла страждати через їхні зламані мрії (тато мріяв бути лікарем, мама мріяла будувати власну кар’єру, вийти за коханого). Але чого саме я хотіла для себе? Я не знала. Тож вирішила, що саме Бела — це та сила, якій я маю протистояти. Замість того аби відкривати власну справжню мету та шлях, я зробила сенсом життя боротьбу проти нього, проти перешкод, що, як мені здавалося, він чинив та якими обмежував мене. Насправді Бела підтримував моє навчання, платив за нього, любив обговорювати зі мною філософські та художні твори, що я читала, цікавився моїми списками літератури та висновками, що були слушним доповненням до його улюбленої теми — історії. Можливо, Бела колись випадково вимовив невдоволення через те, що я забагато часу присвячувала навчанню, а можливо, зважаючи на стан мого здоров’я, просив мене сповільнити темп. Його зауваження вкоренилися в мені та зросли в переконання, що якщо я хочу, аби моє життя просувалося вперед, я мушу жити сама. Я завжди чогось недоотримувала, я втомилася знецінювати себе.

Пам’ятаю, як ми з Одрі поїхали на збори плавців до Сан-Анжело в 1967-му, коли їй було тринадцять. Інші батьки зібралися ввечері в готелі, аби випити та розважитися. Мені спало на думку, що якби Бела був там, ми б обов’язково стали центром цієї вечірки. Не через те, що дехто з нас полюбляв пияцькі забави, а тому, що Бела був сама чарівність — коли він бачив якусь компанію, то не міг встояти, аби не приєднатися до